понеділок , 18.12.2017

“Найбільше мене вразив Нью-Йорк. Це шикарне, але страшенно дороге місто”, – тернополянин про своє життя у США

Так вже повелося, що США в нашій державі сприймають як країну свободи слова, різнобічної культури, високих зарплат та своєрідного свавілля. Частково це спростовує наш сьогоднішній герой Віталій. 

– Мої батьки у Штатах живуть років десять. Після закінчення школи до них переїхав мій старший брат, а потім вже я. Це справді гарна країна, проте дуже незвична для українця.

– Чому незвична?

– Менталітетом, ставленням до життя і до роботи в цілому. Здивувало те, що тут мало хто думає про завтра, люди звикли жити сьогоденням. Вони навіть не розуміють, навіщо то відкладати гроші на потім. А як хочуть щось дороге, на що у них не вистачає грошей, то просто беруть кредит.

Звісно ж, і в Україні є такі «екземпляри», проте у США такий майже кожен. Це дуже дивно, адже не маючи власного житла та благ, люди готові платити тисячі доларів за «крутий» відпочинок, гаджет чи навіть одяг. Я познайомився з дівчиною, яка взяла кредит майже на 13000 доларів, аби купити собі кілька нових пар туфель від якогось «нереально модного й крутого» з її слів бренду. Як на мене, це – абсурд.

– З чого почалося твоє знайомство зі Сполученими Штатами?

– Екскурсії та поїздки. В перший тиждень мені батьки організували ледь не турне. І Вашингтон, і Лос-Анджелес, і Бостон, і Нью-Йорк, і багато-багато інших цікавих міст й місць.

Вашингтон, як на мене, занадто нудний. Це красиве місто, проте все надто офіційне – Білий дім, будинки правління тощо. Лос-Анджелес – це місто розваг. Я в житті не бачив стільки закладів, де можна відпочити на будь-який смак. Тут і клуби, і казино, і різного роду центри – аж очі розбігаються. Але найбільше мене вразив Нью-Йорк. Це шикарне, проте страшенно дороге місто. Я не уявляю, як люди можуть там жити та скільки треба заробляти, аби хоча б зводити кінці з кінцями. У Бостоні відносно спокійно. Там я б хотів жити.

Окрім міст батьки також відвезли мене до Ніагарського водоспаду та у Великий каньйон. До речі, ви знали, що сам водоспад розділений між двома країнами – США та Канадою? Так незвично знаходитися на території двох країн одночасно.

А от каньйон мене вразив своїми габаритами й кольорами. Усе таке незвичне, різнобарвне. А людей – тьма.

Я, як людина, яка все своє життя прожила в селі з населенням в кілька сотень людей, не звикла до такого. З мене навіть батьки підсміювалися, що очі аж по п’ять копійок.

– Зараз уже звик до цього всього?

– Ні. Я тут вже майже рік, але дуже сумую за Україною та своїм селом, за друзями. Я навіть не можу змиритися з думкою, що живу в Америці.

– З чим було найважче?

– З мовою. Коли приїхав туди, то мови майже не знав. Було дуже важко орієнтуватися. Мало того, що я і так їх не розумію, так вони ще й говорять дуже швидко, ковтаючи слова, звороти тощо. Вже зараз я більш-менш розумію, що від мене хочуть.

Колись я думав, що вивчити мову – легко, особливо коли знаходишся в її середовищі, проте це не так. Тут я вже більш ніж півроку ходжу до вечірньої школи, майже постійно спілкуюся англійською мовою, проте вивчити її достеменно не можу. Найважче з часами – їх так багато, усе так заплутано.

Не легше було й з роботою. Без мови – ти ніхто, навіть якщо маєш документи. Спочатку доводилося працювати на двох-трьох роботах, аби мати гроші на власні потреби й допомагати батькам. Зараз, коли я вже можу хоча б говорити вільно, то знайшов одну роботу з нормальним заробітком – працюю помічником у магазині будівельних матеріалів. Це не легко, адже треба все складати, допомагати підраховувати, деколи навіть вести облік, переносити, упаковувати. Але за день роботи мені платять від 40 до 120 доларів, залежно від обсягу й складності роботи. У вихідні підробляю на будівництві.

Насправді, коли ти входиш в групу заробітчан, навіть з документами й тим всім, тут треба працювати дуже багато. Ти вроді й маєш усі ті права, але насправді все не так просто. Ми не можемо користуватися усіма соціальними послугами, маємо лише часткове страхування тощо.

– Які твої плани на майбутнє?

– Для початку – досконало вивчити англійську мову. Я не хочу все життя лише частково розуміти співрозмовників та навіть не мати змоги виразитися так, як хочу насправді, через брак слів.

Хочу здобути тут вищу освіту. Я приїхав у Штати одразу ж по закінченню школи. Як би банально то не звучало, але без освіти ти – ніхто, особливо в чужій країні. Звісно ж, я можу жити так, працювати на будівництві або десь у магазині, але я того не хочу. Не хочу все життя горбатитися за копійки й навіть не мати змоги купити власне житло. Я не планую «сидіти» на шиї батьків.

Після здобуття освіти знайду відповідну роботу. Взагалі хочу відкрити свій бізнес – магазин, або й серію невеликих маркетів. Але для цього потрібен стартовий капітал, якого в мене поки що немає.

– Як у тебе з особистим життям?

– Наразі ніяк. У мене майже немає вільного часу, а коли яка хвилинка з’являється, я стараюся використати її з користю для себе й досягнення своїх цілей. Мені всього 22 роки і я не бачу сенсу поспішати. Звісно, як і всі, я хочу мати кохану людину, але допоки для мене це не найголовніше.

– Ти плануєш залишитися у США, чи повернутися на Батьківщину?

– Я б хотів повернутися, але навряд чи так зроблю. Тут у мене батьки, брат, рідні, з’явилися нові друзі. Ще якби батьки були в Україні, то все ж таки б повернувся, але за тих умов, що є зараз – то ні.

Христина СЛОТА, “Терноград”

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates