п’ятниця , 20.09.2019

«Я зробив усе, що міг!» – останні слова тернопільського воїна Олександра Орляка

А його матері, пані Лесі, напередодні наснився дивний сон: якийсь казан із червоним варивом, яке булькало. Вона розуміла, просто відчувала, це – щось недобре, але відганяла від себе дурні думки.

Через добу її сина, бійця 128 бригади ЗСУ, не стало. Він загинув 6 лютого 2015 року під Дебальцевим, пише Свобода.

– Мій син був дуже компанійським, мав багато друзів. З одного боку, це добре, але я завжди попереджала Сашу, що не всі друзі – справжні. Проте син жив за принципом, що людям треба допомогти. Наприклад, йшли до клубу, а хтось не мав грошей. Саша платив за них. Словом, був душею компанії.

В школі дуже любив військову справу, міг про неї розказувати годинами.  Учителі інших предметів чомусь не могли його нічим зацікавити.

Настав 2009 рік. Я йшла на чергову робочу зустріч, і тут зателефонував Саша: «Ти тільки не хвилюйся… Я вже здав аналізи, пройшов медобстеження і йду в армію». Увечері я причепилася до нього із запитаннями. Але у нього на всі вже були відповіді. Так, його ніхто не примушував, йому не потрібні проводи, і це – його свідомий  вибір. Хоча проводи ми все таки зробили.

Сашко служив в артилерії, як свого часу і його дідусь. У них завжди було багато тем для розмови. І я думаю, що дідусеві поради дуже допомагали синові. Поки він служив в армії, я ніколи не чула нарікань на нього. Мені приходили тільки подяки, що дуже радувало. Додому зі служби син повернувся зовсім іншим. Він дякував за будь-яку дрібницю, цінував усе, зроблене для нього. Армія перетворила Сашка на чоловіка.

– Тобто, до подій на Майдані ваш син уже був змужнілим чоловіком?

– Коли все розпочалося, Сашко став відвідувати Майдан Тернопільський, приятелював з хлопцями із «Автомайдану», «Самооборони». Він не був активістом, не носив плакати на підтримку Революції, не кричав гасла. Словом, був звичайним хлопцем, який підтримував зміни в державі та не забував ходити на роботу.

Головні випробування для мене і для нього розпочалися перед Великодніми святами 2014 року. Ми приїхали від бабусі з села. Сашко пішов до себе в кімнату, і в цей момент зателефонували. Сказали, що син повинен негайно з’явитися за адресою: Тролейбусна 5, у  зв’язку з мобілізацією.

Це було шоком. У такому стані я чомусь сказала, що Сашка немає вдома. А коли поклала слухавку, зайшла до нього в кімнату і повідомила новину. Він спокійно вислухав і сказав: «Чому ж не покликала мене? Що про мене подумають люди»? Хвилин п’ять він збирався, далі приїхав племінник Віталик і повіз його у військкомат.

Там хлопці сіли в автобус, і їх чомусь возили по області. Вранці знову привезли в Тернопіль. Я до світанку молилася за сина, а потім заснула. Прокинулася від дзвінка в двері. Відчинила і побачила Сашка. Виявилося, тернополян відпустили додому.

– Отже, він сам горів бажанням іти на війну і ніщо його не стримувало?

– Абсолютно. Його лише цікавило, що про нього можуть подумати інші, коли він не стане на захист держави. Але того разу хвиля мобілізації закінчилася і сина більше не турбували. Сашкові пізніше навіть віддали військовий квиток.

Ми відсвяткували Великдень, і син був з нами до 16 серпня. Лише тоді його мобілізували. Провела Сашка до військкомату, хоча він не хотів цього. Але я пообіцяла, що не буду плакати. А коли сів у волонтерський автобус, я обережно перехрестила його і відчула самотність. В нашій країні війна… Мій син з іншими хлопцями поїхав захищати Україну… А тут вирує повноцінне життя. У місцевій «наливайці» припрошують випити і готують закуски, хлопці з дівчатами прогулюються парками і смакують пивом і морозивом… Тобто, люди продовжують жити, як раніше, вирішують свої проблеми і мало кого цікавить, що на Донбасі тривають бойові дії, гинуть люди…

Та згодом з’явилася дивна проблема: в чому моєму синові захищати Україну? Зрозуміло, що його мали б забезпечити. Та чекати я не стала. Йшлося ж про безпеку моєї дитини. Почала вивчати, що продається у військових магазинах. Купили новий бронежилет і 28 серпня поїхали до Сашка. Бачили б ви його радість, коли він отримав наш подарунок. Він так новій машині не радів би, як бронежилету.

– Де на той час він перебував?

– У Закарпатській області, на території  128 бригади ЗСУ. І ми приїхали, коли військові сідали у вагони, вантажили техніку, зброю. Все мало такий величний вигляд, що я навіть не думала про якусь біду. Проте, як кожна мама, намагалася захистити свою дитину. Написала заяву, щоби син служив у військовій частині на Закарпатті. Попросила і племінника переконати Сашка. Але… Син категорично нам відмовив. Сказав, що хлопців не покине.

До сьогодні запитую себе, чи все зробила, щоб урятувати сина? Але розуміла ще тоді й переконалася: на той час мій колись безпорадний і балуваний Сашко виріс і вже сам приймав рішення.

– У вас був тісний зв’язок із сином. А як поводився Сашко? Він щось розказував, щоб заспокоїти, чи навпаки, нічого не говорив, аби менше хвилювати?

– Про бої не розповідав нічого. Часом ділився враженнями. Радів, що на Полтавщині з нього за хліб не взяли грошей. Сумував, що в Дебальцевому деякі жителі запитували, коли вони заберуться звідси. Його пригнічувало, що багато побратимів зловживало алкоголем.  Він не міг цього зрозуміти…

Тому я майже нічого не знаю про цей період. Коли загинув Сашко, я не хотіла нічого слухати про війну – не була готова. А пізніше побратими сина неохоче розказували про це. Про деякі деталі я дізналася від хлопців, які приїжджали до мене після загибелі Сашка. Скажімо, про те, що бригаду обстріляли, тільки-но вона прибула в Дебальцеве. Ходили чутки, що інформацію росіянам злили «свої».

– Що вам все-таки відомо про загибель сина? Ви маєте достовірну інформацію?

– На жаль, ні. Офіційно в документах записано, що він загинув 6 лютого 2015 року зранку на опорному пункті «Станіслав». Хоча його побратими повідомляють, що він був убитий 5 лютого на опорному пункті «Балу». Напевне, вийшла помилка в діловодстві. Я розумію, що в 2015 році все могло трапитися.

Як розповідали Сашкові друзі, той день розпочався з наступу російських окупантів. У наших вже не було чим оборонятися, і Сашко вибіг з бліндажа, щоб узяти заряди до ручного протитанкового гранатомета. І в той  момент його смертельно поранило. Хлопці зв’язали ремені від автомата і намагалися кинути синові, щоб він вхопився, аби притягти його в окоп. Проте Сашко не зміг цього зробити. Тоді один із побратимів, його теж звали Саша, виліз із бліндажа і, ризикуючи життям, затягнув мого сина в безпечне місце. Йому вкололи знеболювальне, він попросив пити, і через 40 хвилин мого Сашка не стало…

Я дуже хотіла подякувати цьому бійцеві, який витягнув мого сина. Це завдяки йому я маю змогу приходити на могилу і знати, що тіло моєї дитини поховане, а не зникло безвісти. Я сказала про це хлопцям, які приїжджали до мене. І через якийсь час той боєць приїхав. Зустріч наша була дуже короткою, майже безслівною, але надзвичайно емоційною. А коли я провела Сашу на автовокзал і він сів в автобус, мені чомусь здалося, що він мав вигляд надзвичайно самотньої людини.

Пригадую, колись син запитав мене: «Мамо, а що ти зробила для перемоги»? Дивлячись на цього Сашу і згадуючи слова своєї дитини, я розуміла, що в здебільшого ми несправедливо ставимося до цих хлопців. Бо коли вони були чи перебувають на «нульовці» і жертвують собою, то розраховують на нашу підтримку. Проте, часто відбувається навпаки…

Сьогодні у мене залишилася мрія – побувати в Дебальцевому, на тому клаптику землі, де загинув мій син, де пролилася його кров. І де він, помираючи, сказав останні слова: «Я зробив усе, що зміг!» Тепер я намагаюся розшукати бійця, який тоді був поруч із сином.

– Дуже часто матері передчувають, що з дітьми щось має трапитися. Чи відчували це ви у момент загибелі Сашка?

– Коли він був на війні, я завжди переконувала себе, що з ним все буде гаразд. Повертаючись із роботи, щовечора заходила в катедральний собор і молилася за Сашка. Якось у жовтні, прийшовши на богослужіння, побачила катафалк і букет жовтих хризантем на ньому. Тоді мали привезти Вітю Гурняка (боєць батальйону «Айдар». Загинув 19 жовтня 2014 року в Луганській області від розриву російської міни). Я відстояла службу Божу до кінця. Цей катафалк був справа від мене. Тоді уперше у мене з’явилася думка, що на війні гинуть наші діти. Я не могла зрозуміти, чому вони гинуть? Вони ж нікому нічого злого не зробили, тільки захищають свою країну. Друга думка: з моєю дитиною такого ніколи не станеться.

Того дня в мені щось змінилося. Аби не впадати у відчай, я намагалася підтримувати Сашка морально і матеріально. Мені допомагали, ми передавали на передову все, що потрібно хлопцям. Щоразу, коли туди їхав автомобіль, я перехрещувала його і отримувала надзвичайне моральне задоволення, ніби це було запорукою спасіння мого сина.

За три дні до загибелі Сашка я не могла до нього додзвонитися. Впродовж двох останніх тижнів його життя ми спілкувалися по кілька секунд. Він перебував за 50-80 метрів від московських окупантів, ситуація в них була напруженою, і телефонні дзвінки могли видати розташування бійців.

А 6 лютого 2015 року, вперше за час перебування Сашка на війні, мені стало дуже лячно, охопила якась тривожна істерика. До мене в кабінет зайшов відвідувач і запитав, чому я плачу? Я відповіла, що син на війні. Чоловік підбадьорив мене, заспокоїв, сказав, що сам воював в Афганістані… Через півгодини зателефонував і Сашко. Трохи полегшало.

За добу до загибелі сина мені снився великий котел, в якому булькала червона рідина. Я відганяла погані думки, але вони переслідували. Через день мені повідомили, що сина вже немає серед живих… Я так і присіла, в голові хаотично снували думки. І про те, що в селі – старенькі батьки, я не маю права їх травмувати такою трагічною новиною. Розказала все чоловікові, він заплакав, побіг за сигаретами. А потім все-таки змушена була повідомити інших…

– Ви написали книгу спогадів про сина: «Ти зробив усе, що зміг». Що вами керувало? Таким чином намагалися заглушити біль втрати?

– Мені довго не давали спокою його слова: «Що ти зробила для перемоги»? Вони й тепер є моїм дороговказом. Книга була написана на вшанування пам’яті того, хто віддав життя, захищаючи Україну. Там дуже невибагливий сюжет, але вона стала популярною. Її читають за кордоном, рекомендують школярам в Україні. Діти мають розуміти, як зростати патріотами.

Але жити без Саші важко. Я щодня молюся за його душу, пригадую наші розмови, як він сидів перед комп’ютером і тримав ноги на столі, хоча я сварила його. Докоряю собі, що була такою нетерпимою. Ще і ще намагаюся пригадати хоч найменші епізоди з нашого життя. Ми не маємо права забути про тих, хто віддав життя за кожного українця. Ми не маємо права втрачати Україну!

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates