Вівторок , 01.12.2020

Тернопільський умілець виїхав у Канаду і зараз там створює вишиванки із сірників

Мар’ян Вархолік відомий в Україні сірникар. Хлопець вже кілька років створює неймовірні картини та зменшені репліки витворів архітектури, а його деякі роботи внесені в Національний реєстр рекордів України.

Мар'ян ВархолікПроте мало хто знає, що Мар’ян, як і велика частина земляків, заробітчанин. Хлопець тепер уже із новоспеченою дружиною проживає в Канаді.

– Вперше в Торонто приїхав у 2015 році. Тоді була змога хоч десь виїхати з України, подивитися на світ. Був там як турист і просто закохався у місто.

– Що змусило із туриста перетворитися на емігранта?

– Фінансова криза та бажання створити сім’ю. На Батьківщині з роботою важкувато. А тоді ще надумав освідчитися своїй дівчині та зіграти гарне весілля. От і виникла потреба поїхати на заробітки. В Канаді вже був, мені там сподобалося, тому і для подальшої роботи обрав саме її.

– Що було найважче в момент адаптації?

– Мова та смуток за коханою людиною, сім’єю. Перший рік я відвідував спеціальні курси для іммігрантів, вчився розуміти їх діалекти, специфіку мовлення, яке відрізняється від літературного. А без рідних та коханої людини важко морально. Ніколи не думав, що в мене може бути депресія…

– Що вас найбільше здивувало в Канаді?

– Те, як живуть люди. У них настільки спокійно й тихо, що перші тижні я мало не засинав посеред білого дня. Люди спокійні, ніхто нікуди не спішить, не женеться за роботою чи невідомо чим.

У них вистачає часу і на роботу, і на відпочинок, і на навчання, і на спілкування з друзями. Зранку перед роботою вони спокійно п’ють каву та снідають у сімейному колі, а у нас ще не встиг проснутися, як вже проспав і нікуди не встигаєш.

Здивувало і саме місто. Воно дуже масштабне, розкидане. Це зараз я вже привик до того, що деколи дорога на роботу займає годину і більше в одну сторону, а перші дні ніяк не міг підлаштуватися. А ще клімат. Тут майже ніколи немає такої спеки, як в Україні. А якщо термометр і показує вище +25, то велика волога дозволяє переносити температуру повітря без дискомфорту.

Хоч місто й велике, але тут немає метушні, заторів, чогось зайвого. Місцеві звикли до своєрідного мінімалізму і не накуповують лишніх речей, тим самим загромаджуючи простір.

Мар'ян Вархолік– На початках, як тільки ви переїхали, то влаштовували майстер-класи та курси сірникарства. Чи робите це й сьогодні?

– На жаль, ні. Зараз у мене є час лише ввечері після роботи. А оскільки Торонто місто велике, то не всім зручно тратити дві години на доїзд (у дві сторони) і ще годину-півтори на самі курси. Я планую в подальшому відновити цю справу, але коли саме – достеменно не знаю.

– Які картини з сірників ви зробили за кордоном?

– Я зумів втілити свою давню мрію – зробити сірникову вишиванку. Я два роки відшліфовував свою техніку, завдяки чому зумів передати мотиви максимально точно.

Створював картини прапорів спортивних команд Канади. Навіть вдалося організувати невелику виставку. Таким чином я зумів показати Канаді зовсім нову Україну, зобразити її в культурно-мистецькому аспекті, який їм не відомий.

– Як до вашого хобі відносяться місцеві жителі?

– Із подивом. Їм дивно, що з побутової речі та ще й вогненебезпечної можна зробити витвір мистецтва. Був випадок, коли мої майстер-класи забороняли лише через велику ймовірність пожежі, на їх думку.

Доводилося кілька годин доказувати, що всі сірники проходять первинну обробку, яка в подальшому робить їх стійкішими до вогню, а з деяких взагалі знімається сірка.

Однак попри такі незручності та застороги, людям подобається моя робота. Із десяти присутніх 8-9 завжди хочуть попробувати. Є й такі, які вже теж займаються цим ремеслом.

– Стосовно роботи – ким ви працювали і працюєте наразі?

– Зараз у мене відносна стабільність. Тривалий час я працюю оператором верстату ЧПУ. Проте раніше доводилося бути різноробочим, підробляти на будівництві тощо. Робота важка і не для кожного підійде.

– Багато із вами працювало українців?

– Багато, але кадри швидкоплинні. Люди шукають що краще і вигідніше по фінансах. Скажу вам по правді, українці «пашуть» як коні – важко і багато. Тут відносно невеликі ціни, але й зарплати теж такі. Щоб чогось досягнути, треба не лінуватися і не боятися роботи, бо тоді й сенсу їхати теж немає.

– Минулого року ви одружилися. Жінка теж переїхала в Канаду?

– Так. Після стількох років розлуки й терпіння ми нарешті разом. Це блаженство йти додому і знати, що там тебе чекає кохана людина, яка завжди підтримає і допоможе. Разом із нею навіть розлука з Батьківщиною переноситься легше.

– Які умови вашого життя?

– Я би не сказав, що погані. Зараз ми винаймаємо перший поверх приватного будинку, можемо собі дозволити на вихідні поїхати відпочити, або відвідати щось цікаве.

Ми не живемо на широку ногу, бо цього не дозволяють ні заробітні плати, ні ціни, хоч вони й нижчі, ніж в Україні. Тут люди заробляють в межах тисячі канадських доларів.

Значна частина йде на оплату комунальних послуг та оренди житла. А от продукти та проїзд у громадському транспорті не дуже дорогі.

– Плануєте повернутися жити в Україну?

– Важко сказати. Ми тут облаштувалися, все звикли до роботи, людей, звичок. В найближчі кілька років ми аж ніяк не плануємо повертатися. А далі буде видно.

Христина СЛОТА
Фото з архіву Мар’яна ВАРХОЛІКА

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*