П’ятниця , 19.04.2024

У пошуках щастя тернополянка підкорила Париж

Доля українського емігранта сповнена пригод, авантюризму, подеколи фаталізму, а також міксу всіх можливих емоцій. Комусь легко, комусь – важко, а комусь вдається тримати рівновагу та не впадати у відчай.

Париж Ейфелева вежаСаме так робить сьогоднішня героїня Наталя, яка більш ніж десять років тому виїхала до Франції – в Париж.

– Францію я обрала лише тому, що в школі та університеті вчила французьку мову і, як мені здавалося, добре її знала. А Париж – бо так вже нас, кількох заробітчан, направили. Та й вибір не такий великий – яка різниця де починати все з нуля?

– Чому «як здавалося, знала» мову?

– Бо те, що ти вчиш тут, в Україні, і те, як вони говорять насправді у Франції – речі зовсім різні. До того ж, є багато діалектів, які подеколи так різняться, що ти й уявлення не маєш, про що йдеться. Мало того, навіть французи з різних регіонів деколи одне одного не розуміють, то що говорити про приїжджих.

– Коли ти виїхала?

– Під час «Помаранчевої революції», у 2004 році.

– Що цьому спонукало?

– Чесно, то навіть не знаю. Вдома я отримала дві вищі освіти, деякий час працювала в училищі, викладала. Проте було якось нудно та й не відчувала себе щасливою. Мені хотілося якоїсь авантюри, кудись поїхати, побачити світ. Спочатку пробувала зробити це легально, але в посольстві мені дали відмову. Тоді знайшла людей, які перевозили заробітчан з «липовими» документами, про все домовилася, а вже через кілька тижнів і сама стала заробітчанкою. 

– До чого було найважче звикнути?

– Майже до всього. Я людина сімейна, постійно звикла говорити з батьками, сестрою, племінницями. Було важко звикнути до того, що вони аж за тисячу кілометрів і я не можу поділитися з ними найсокровеннішим.

Дивувала мова. Я знала французьку добре, вчила її багато років, навіть підробляла репетиторством, проте тут, у Парижі, було таке, що я й гадки не мала, що мені намагаються сказати. Я була змушена перевчати мову, звикати до говору, легше було з письмом, бо на папері правила однакові.

Ще дивували масштаби, адже в Україні я жила в знано меншому місті, яке можна обійти і на своїх двох. Дорога на роботу й додому подеколи займала кілька годин, які я вдало витрачала на вивчення мови та читання.

– Які в емігрантів умови?

– Спочатку було важко. Для економії я винаймала однокімнатну квартиру ще з однією українкою, проте жінка виявилася недоброчестивою – брала без дозволу мої речі та продукти, приводила сумнівні компанії тощо. Коли налагодилися справи з роботою я змогла винайняти житло самотужки.

Це невелика однокімнатна квартира недалеко від центру міста – зручне сполучення, багато магазинів поруч, тихо та спокійно. У мене гарний ремонт, кухня, вся необхідна техніка. Інколи здається, що мало місця, проте для однієї і так вистачає.

Стосовно інших емігрантів достеменно сказати важко. Хто вже давно, як я, а ще й сім’ями, то може дозволити собі винайняти кращу квартиру, чи навіть півбудинку. Хто працює на одну людину, переважно виконує хатні справи та куховарить, то живе у роботодавця. Проте це найгірше, бо навіть у вихідні доводиться працювати.

– А як місцеві відносяться до приїжджих заробітчан?

– Я б навіть сказала, що добре. Звісно, є відмежування «пан-працівник», але тут на тебе не дивляться зверхньо. Ти така сама людина і з такими ж правами (людськими, а не соціальними, особливо коли без документів) як і місцеві. Ти можеш взяти відгул на роботі, кудись поїхати відпочити, а не працювати з ранку до ночі.

– Ким ти зараз працюєш?

– Наразі маю години прибирання та викладаю релігієзнавство в одній з українських церковних шкіл. Я теолог і тут в релігійних групах це високо цінується і гарно оплачується. Ще тільки коли приїхала, то доводилося робити все – прати, прибирати, готувати їсти тощо. Проте з часом залишилися постійні роботодавці, які добре платять.

– Які у Франції ціни?

– Відносно не дешеві. Найбільше доведеться віддати за комунальні послуги та оплату оренди – майже 40% заробітку. Продукти тут дешеві, а в більшості магазинів вчорашній нереалізований товар (особливо мучні вироби та готову кулінарію) віддають безкоштовно. Цим не варто нехтувати, адже так можна харчуватися смачно і вигідно. Користуючись такими «акціями» я на продукти в тиждень витрачаю не більше 30-40 євро. Те ж саме стосується одягу. Під час розпродажу гарну якісну річ (шкіряну куртку, льняну сорочку, добротні джинси тощо) можна купити за півціни, а то й ще дешевше. Дорогий проїзд у транспорті – п’ять євро за проїзний квиток, а без нього можна наїздити і на 20 євро.

– Ти говорила за поїздки та відпочинок. Що заробітчанин може собі дозволити?

– Я об’їздила майже всю Францію, була в Італії та Англії. Декілька разів відпочивала в Альпах на гірськолижних курортах. Якщо вміти економити і знати всі нюанси переїзду й проживання, то невеликий відпочинок обійдеться майже задарма. Головне не шикувати та не обирати п’ятизіркові готелі. Також я багато подорожую від церкви – духовні з’їзди, екскурсії, прощі. Там ти не лише молишся, а й маєш змогу побачити світ.

– Чи мрієш повернутися додому?

– Повернутися назавжди – навряд. А от приїхати та побачити рідних – дуже сильно. У мене не було змоги приїхати ні разу, а рідних бачу лише по «Скайп» та на фото. Я не знаю, чи хотіла б знову жити в Україні. Хто я там? Жінка бальзаківського віку, яка не має досвіду роботи та соціального статусу? Тут у мене все життя без якого я вже не уявляю себе.

Христина СЛОТА