Терноград оперативно. достовірно. цікаво У другий день нашого польського турне вирушаємо до Кракова. І знову швидко-швидко різкими серпантинами. У всіх позакладало вуха. Водії радять відкрити рота, мовляв так тиск на черепну коробку менший. Що ж, видовище кумедне – 16 осіб із відкритими ротами та випученими очима їдуть в автобусі.
До Кракова не так близько, як здається – майже дві години.
Зупиняємося біля Вавеля, що могутньо височить над Віслою. Легкий туман, що тягнеться вздовж берега, надає видовищу якоїсь таємничої романтичності.
Нас уже чекає екскурсовод. Спочатку ідемо до замку.
Чесно сказати, не зрозуміло, чи то він так гарно відреставрований, чи його просто «вдягнули» в нову, сучаснішу споруду. Проходимо повз залізного дракона, який щоп’ять хвилин «дихає» полум’ям. Видовище захопливе, проте естетично не привабливе.
Крутими сходами прямуємо до центральної площі замку. Виникає враження, що ти десь на окраїні Лондона – невеликі будівлі в англо-сакському стилі, вкриті плющем та обрамлені ідеально підстриженим газоном. У самому центрі – клумба із невідомими мені рослинами.
Проте екскурсовод привертає увагу на нічим непримітну на перший погляд будівлю. Як виявляється, це замкова церква. Її особливістю є золотий купол, зроблений із 14 тисяч пластин, на кожній з яких вручну поставлена печатка короля. А купол, до речі, і досі зі справжнього золота – ви тільки уявіть – більше сотні «киль» золота стоять собі посеред неба та ще й без належної охорони. У нас його б уже в перший день вкрали.
Над входом красується кістка дракона, який згідно з легендою, жив у замку впродовж тисячоліть.
Зсередини базиліка вражає не лише розміром, але й своїми вбраннями. Повсюди мармур, атлас, срібло та золото, гіпс часів Римської імперії. Тут і трон короля, і поховальні єпископів та самих королів, і молитовні найвпливовіших людей того часу. Жаль, що фотографувати усе це категорично заборонено.
Після Вавеля вирушаємо у старе місто. Частинами згадую тернопільську Валову (до речі, вулиця із такою назвою тут теж є) та Руську, а також стару частину Львова. На останньому наголошує і сам екскурсовод, який у Львові прожив декілька років.
Найбільше вражає Костел Діви Марії. Нам пощастило стати свідками відкриття престолу – величезної картини, на якій зображені Вознесіння Господнє, апостоли, а також частина Хресної дороги. Своїм багатством цей костел вивищується навіть над базилікою Вавеля.
Проте про яке ознайомлення з культурою може йти мова, коли ви не пили та не коштували традиційних смаколиків. Після журика – такий польський суп – шукаємо кнайпи, а їх тут на кожному кроці. Відносно дешева, проте надзвичайно смачна випивка «заносить» нас аж у три бари. Але виділити хочеться останній – «Алхімік».
Інтер’єр зроблений на кшталт Нарнії – замість звичних дверей вас чекають старенькі бабусині шафи та комоди, крізь які треба пробиратися до наступних залів. Ускладнює ситуацію майже повна відсутність електричного освітлення та безліч свічок, розставлених на столах, підвіконнях, шафах-дверях тощо. Навіть на барній стійці вони хизуються. Незважаючи на всю незвичність образу, атмосфера тут тепла, а люди привітні. Якби не останні, то чимось було би схоже на «Кнайпу» та «Бункер» в Тернополі.
Вертаємо в готель вимучені, проте надзвичайно щасливі і вже добряче збіднівші, адже хоч Краків відносно недороге місто у Польщі, але для українців це майже Лас-Вегас.
* * *
Цього разу гори вкриті туманом, який немов молоко, стелиться підніжжям. Після сніданку беру чашечку ароматної кави, закутуюсь в плед і зручно вмощуюсь на веранді – треба насолоджуватися таким моментом, допоки є можливість. В такі часи думаєш і про все, і ні про що одночасно. Відпочиваєш як морально, так і фізично. От тільки довго так не посидиш – після дощу вітер холодний, пробирає аж до кісток.
* * *
До Тарнова вирушаємо через один день. Поїздка тією самою дорогою – звивистими серпантинами. Знову проводимо ритуал із відкритим ротом.
На цей раз дорога займає майже годину. Проте із таким водієм тягнеться цілу вічність. Не те, що я ідеальний знаток цієї справи, однак допетрала, що передачі і механіка аж ніяк не для Грегоша. Якщо він за п’ять років не почав відчувати автівку, то в подальшому йому це і не світить.
* * *
Тарнов дуже схожий на Чортків. Багато бруківки, вузенькі звивисті вулички, які то здіймаються вгору, різко падають. На каблуках по них не находишся.
Дивує і те, що на дворі неділя, 11 ранку, проте на вулиці ні душі. Усі магазини, аптеки та більшість кафе зачинені. Лише десь-колись самотньо проїде великий жовтий автобус, у якому, до речі, окрім водія, більше нікого немає. Вже помітила, що жовті або яскраво-салатові автобуси є своєрідним символом міст у Польщі.
Крутими сходами вибираємося в Центр. Чесно кажучи, ніколи б не подумала, що невеличкий плац площею в 100 «квадратів» виявиться центром.
Посередині, в оточенні старечої бруківки, кованого бачка для сміття та якихось афіш розміщується музей. Тут вам і екскурс в історію міста, і чудернацькі експонати, проте найцікавіше – зброя. Чого в тому музеї тільки нема – і пістолі, і шашки, і револьвери, і рушниці, і мушкети, і ножі, і мачете, і мечі, і навіть катана (хоча яке відношення елемент японської культури має до Польщі? Пфф…). Аж очі розбігалися від ідеально виглянсованих поверхонь.
Переходимо в головний офіс проекту. Стара будівля – до речі, саме такі споруди обрамлюють собою центральну площу – характерна своїми незручними, занадто високими і крутими східцями. Її особливістю є гравюри на стінах, яким, як повідомляє Девід, більше п’ятисот років. Незважаючи на пошарпаність та облізлість фарби, своєї естетики вони не втратили.
Обходимо ще декілька музеїв, в кафе, а потім можна й містом прогулятися. От тільки ніхто не хоче, що й не викликає подиву – страшно холодно, мжичка, усі магазини закриті, піти просто немає куди. І це при тому, що у Тарнові населення у 100 тисяч.
Хоч ми майже нікуди не ходили, але по дорозі до Ямни заснули усі.
* * *
Останній вечір відсвяткували вечіркою на честь Хеллоуіну – традиційного американського свята.
* * *
День від’їзду зустрів нас дощем і холодною погодою. Гора Ямна чимось нагадує туманний Альбіон – така ж неприступна та безкомпромісна із зграйкою неповинних.
Якщо раніше краєвид був веселий, надихав на щось позитивне, то зараз від нього ще гірше щемить серце. Мимоволі згадуються всі позитивні моменти, розваги та нові друзі, з якими вже доведеться прощатися.
Як би там сумно не було, але сніданок за розкладом. Власник знову дивує смачними та різноманітними стравами. Наїдаємося досхочу, адже попереду довга та важка дорога. Ще й бутерброди робимо, аби було що пожувати в автобусі.
* * *
Прибираємо кімнати, дозбируємо сумки, перевіряємо, чи бува чогось не забули.
От і момент прощання. Головне – найсильніше обійнятися з новими друзями, наговоривши повно приємностей. Наша організаторка Кася і сама ледь не плаче.
В автобусі намагаємося жартувати, хоча і так зрозуміло, що усім сумно. Навіть Польща проводить нас слізьми – дощ так і не переставав.
* * *
Вже ближче до кордону оживаємо. Починаються гра в карти та дотепи, хто співає, хто слухає музику, а хто хвалиться обновками. Збираємося та перечитуємо конверти із побажаннями та враженнями, які всі учасники писали один одному напередодні. І знову дрижливо щемить серце.
* * *
На кордоні черга. Майже три години стоїмо до поляків, вже всоте перечитуючи банери, що самотньо височать на обочині. І що ж тільки не додумають рекламувати – квартири в Кракові, паспорти та юридичну допомогу, їжу, послуги і ще безліч всього.
* * *
А ось і рідна Україна. Це видно із якості доріг, які, до речі, різко погіршуються одразу ж після надпису: «Ласкаво Просимо», та за чистоти узбіччя.
Хоч наші ями – це вам не рівненький асфальт Польщі, проте йому радіють усі.
Дорога виснажлива. Затяжний дощ, що проводжав нас із Ямни, тягнеться аж до Тернополя. Їдемо затемна, тому й настрій аналогічний – не хочеться ні веселитися, ні говорити. Навіть координатор Петро сидить, понуро втупившись в телефон.
Всю дорогу додому спали, лише зрідка зриваючись і питаючи: «Де ми?»
А от у Тернополі холодно. У порівнянні із польським +15, нас зустрічає сильний вітер, мжичка і великі калюжі. Проте всі надзвичайно щасливі побачити давно знайомі вулиці, обняти своїх рідних і нарешті потрапити додому.
* * *
І знову прощання. Символічно відбувається на фоні готелю «Тернопіль» – там, де всі і познайомилися. Кожен обіцяє писати та дзвонити, проте усі ми розуміємо, що навряд чи колись побачимося, хоч і живемо в одному місті.
* * *
А дощ все так же тихенько хлюпає по калюжах, перетворюючи нічні вулиці на таємниче задзеркалля. Хто зна, які ще зустрічі та подорожі ховаються у цьому…
Христина СЛОТА
Фото авторки