Терноград оперативно. достовірно. цікаво Австралія – країна контрастів. А ще – це справжнє пекло для арахнофобів та людей, які бояться змій. На собі це перевірила наша героїня Анна.
– Коли ти постійно живеш з тим, то з часом перестаєш боятися. Я ж колись страшенно боялася змій, павуків та іншої схожої живності, але звикла. Якби я істерила щоразу, як щось таке бачу, то, певно б, вмерла вже, – сміється зі своїх страхів Анна.
– Чому саме Австралія? Це ж так далеко…
– Все почалося як я ще була студенткою. Одного літа вирішила спробувати удачу й подала заявку на стажування за кордоном, а саме в Австрії. Проте не знати як, а мене відправили до Австралії.
Пам’ятаю, як ще дивувалася, мовляв нащо то через Київ летіти, коли можна автобусом через Львів. Документи мені всі робили в тій компанії, тому про те, що Австрія стає Австралією я дізналася за п’ять хвилин перед посадкою на літак. Тікати було нікуди.
Оскільки я вчилася на педагога, то й стажування було відповідним. Мене направили в заклад дошкільної освіти – це майже садочок, але з більшим рівнем освітньої підготовки. Два місяці пройшли надзвичайно швидко.
Там я познайомилася з хлопцем, який теж вчителював. Ми обмінялися контактами і навіть після мого від’їзду додому продовжували активно спілкуватися.
– А що було потім?
– Я вернулася в Україну, здобула вищу освіту і пішла вчителювати. А потім на один з моїх днів народження приїхав той друг з Австралії. То було великою несподіванкою. Саме тоді дружба переросла у стосунки.
Через кілька місяців він допоміг мені перевестися на роботу в Австралію. Правда спочатку потрібно було пройти відповідну перекваліфікацію – підтвердити свій диплом та скласти тест на знання мови. Ще через деякий час ми одружилися і Австралія стала моєю домівкою.
– До чого було найважче звикнути?
– Павуки, змії, крокодили, кажани, нереально великі жуки й інша живність. Я в нас, в Україні, того як вогню боялася, а тут, коли воно все довкола, то ледь не вмирала. Пам’ятаю, як нам одна змія заповзла до кухні – мало того, що в мене ледь нервовий зрив не трапився, так я після того місяць не могла заходити в ту кімнату та їсти. За той період я похудала майже на п’ять кіло – така собі ексклюзивна дієта.
– Боїтеся ту живність і до сьогодні?
– На диво, ні. Десь через півроку я почала відноситися до того спокійніше, а зараз й зовсім не звертаю уваги. Мені сусідка, бачачи постійні істерики та зриви, порадила, аби я берегла нерви. Адже від укусу змії чи павука ліки є, а от щоб повернути нерви – немає.
– Що ще вас дивувало?
– Не так щоб багато, але були свої нюанси.
По-перше, це дуже велика країна. Це там, на іншому континенті здається, «е, що там тої Австралії», але це не так! Щоб добратися зі східної точки до західної треба їхати чи не дві доби.
По-друге, густина населення. У великих містах шум-гам, а людей, як мурах. Проте чим далі, тим «глухіше». На сто кілометрів може бути одне невелике село, як хутір.
По-третє, майже у кожного ферма. Хто живе десь у селі, чи за містом – то має невелику, а то й велику ферму – рогатий скот, зайці, птиця тощо.
По-четверте, тут надзвичайно спокійно. Не знаю як у столиці та великих містах, проте в селах та невеличких містах настільки безпечно, тихо й спокійно, що аж дивно. Вже за сім років, що я тут живу, лише двічі чула кримінальні новини.
– Чим ви на сьогодні займаєтеся?
– Вчителюю, виховую двох доньок. Разом з чоловіком тримаємо кілька десятків кроликів та коней. Як є час, то шию одяг, бо він тут трохи дорогий.
– Хотіли б повернутися в Україну назавжди?
– Знаєте, я вже так звикла до цього спокою, що сама думка про переїзд мене лякає. До того ж, тут якесь незвичне відчуття – ти ніби на іншій планеті, так тобі добре. Тому, напевне, ні, не хотіла б.
Христина СЛОТА, “Терноград”