Терноград оперативно. достовірно. цікаво Греко-католицька церква перебувала в підпіллі 43 роки. Цього року віряни відзначають 30-річчя виходу церкви з підпілля.
Пронести віру крізь табори, тюрми, переслідування та цькування було непросто.
Перше богослужіння в закарпатському Ужгороді 29 квітня 1989 року проходило зі сльозами радості.
BBC News Україна зібрала п’ять драматичних історій-спогадів греко-католиків, які пережили роки підпілля.
Навіть мати не знала
Отець Павло Сабов – син священника у сьомому поколінні. В архівних паперах за 1776 рік є згадки про греко-католицького священика в Межилаборцях, Сабова Михайла – першого священника в їхньому роду.
Вчитися богослів’ю отцю Павлу довелося підпільно.
“Ми договорилися ще з кількома друзями, які теж хотіли вчитися на священників, і поїхали до отця Головача додому, – згадує нині 90-річний отець Павло. – А він як нас побачив, то зразу каже: “Хлопці! То так не робиться! Договоріться між собою і приходьте по одному, бо вас замітять!”.
З того часу троє юнаків ходили до єпископа додому і шість років вчилися на священників. Висвячували їх підпільно, вдома у мами отця Павла. Ще секретніше висвячували в єпископи його брата Костянтина.
Навіть мати не знала потім, що її син, Костянтин Сабов, уже єпископ.
“Узнала тільки, коли брат помер і лежав у труні, а єпископ Головач прийшов і поцілував його в руку… Тоді мамка замітила це і спитала: “Що? Та чи був єпископом?..” Так тоді все робилося в священничих кругах”, – згадує отець.
Сам отець Павло після висвячення проводив служби вдома. Потерпав від обшуків спецслужб.
“Я якраз був кінчив службу, склав чашу і епітрахіль у мішок, і тут дзвінок у двері. Відкриваю – а там п’ятеро, показують удостоверєніє… “У вас обиск будемо робити”. А тоді якраз Костянтин приїхав із Караганди і привіз інтенційні гроші (Гроші, які люди давали на службу Божу. – Ред.) і одну пачку дав переховати мені”, – розповідає отець Павло і згадує, що там же були списки вірян. Але працівники служби безпеки забрали гроші, а списки відкинули, не оцінивши їхнього значення.
Згодом отець Павло зміг повернути і ті гроші: допомогла порадою однокласниця дружини, яка працювала в прокуратурі.
“Я нічого не боюся: в Сибіру я вже була”
Катерина Юріївна Афанасьєва, нині дяк у парафії при монастирі Францисканців, згадує, як у її власній квартирі облаштували справжню церкву.
Катерина ще в юності одружилася з росіянином і поїхала за ним до Сибіру на заробітки – “на газопровод”.
За кілька років повернулася до Ужгорода, почала шукати можливість “боротися за свою віру” і стала ходити на службу у підпільних квартирах.
“Нас приходило 2-3 людей, в основному бабки старші, а тут я – молода. Священник дуже радів мені. Міліція стежила за священиками, як тільки той виходив з дому, то вони за ним”, – згадує Катерина Юріївна.
Через деякий час вона влаштувалася на роботу прибиральницею в місцеве відділення спецслужби.
“Тут мені помогло навіть російське прізвище чоловіка: хто б міг подумати, що росіянка, Афанасьєва, може бути місцевою греко-католичкою? А я нічого не боюся: ні тюрми, ні заслання, в Сибіру я вже була, мені туди іти не страшно! (сміється) Прибирала так чисто, що мені дали “Ударника комуністичного труда”, – розповідає жінка.
Трохи згодом Катерина запропонувала проводити служби в її 3-кімнатній квартирі. Єдиний син виріс і служив в армії, а чоловік не був проти. Таким чином можна було відвести підозру від священника.
Вона старанно прибирала прямо “у лігві” кдбшників, її там любили і цінували, тож жінка була спокійна.
Та одного разу все ж прийшли і до неї. Священик саме служив, як пролунав дзвінок: “Відкриваю двері, а там мої хлопці! Побачили мене і аж недобре їм стало: “Катю, кажуть, то ви тут живете?! Нам сказали, що у вас у квартирі є священник…”
Обшукали квартиру, але люди все встигли заховати, отець був на балконі, то побачили тільки Псалтир на столі.
“Я сказала, що в мене хворий батько і я покликала людей почитати зі мною Псалтир. Склали протокол та й пішли собі. Через деякий час прийшли і другий раз із тим же: нам все-таки сказали, що у вас дома зараз священник! Того разу вже забрали отця і мене разом з ним. Тоді нас оштрафували і більше в мене дома служба Божа не правилася”.
“У 91-му, коли Михайло Горбачов оголосив легалізацію, я мала чути ці слова на власні вуха! Він так і сказав по телевізору: “А что нам теперь бояться греко-католиков? Они нам ничего не могут сделать”. І після того пішла легалізація”.
“Залишали сім’ї і йшли в табори Гулагу”
Помічник єпископа Мілана Шашіка, єпископ-помічник, владика Ніл (Лущак) у часи підпілля був дитиною. Усвідомлюючи секретність віри родини, він часто питав у батьків, чому вони не ходять до церкви, яка тоді була вся московська:
“А вони казали, що ми не належимо до тієї церкви, ми належимо до церкви греко-католицької. Помаленьку вони мене вводили. Ще, звичайно, все мені не пояснювали, щоби я десь там у школі не проговорився. Бо як-не-як це були часи ще досить небезпечні”.
“Наші священники, – розповідає владика, – не підписалися на перехід від греко-католицької церкви до того “радянського православія” і за це були змушені дуже багато страждати. … Залишали сім’ї та йшли в табори Гулагу”.
“Отець Іван Лелекач, маючи заледве 25 років, пішов у табори Гулагу і не бачив 10 років свою доньку. 10 років він був в Сибіру. Він дуже багато нам, молодим семінаристам, розповідав… Розповідав, що їх там годували сірим ржаним хлібом, а він робив з того хлібу вервичку (Католицькі чотки. – Ред.) і так молився Богородице Діво…”
Владика Ніл розповідає перекази старших товаришів про перше богослужіння, яке 30 квітня 1989 року провів отець Юрій Федака.
“Коли оголосили про дозвіл віри, це була п’ятниця. Він перший наважився на Кальварії біля одної з каплиць відслужити вечірню плащаницю. У велику п’ятницю літургія не правиться, але служиться та вечірня з виносом плащаниці. І він єдиний служив ту плащаницю. За тим слідкувала міліція, людей не пускали. Люди якось ухитрялися туди пройти. І один наш вірник, що був там розповідав, що не міг зрозуміти, чому отець Федака так багато плакав тоді. Він каже, що певно то були сльози радості, що прийшов такий час, коли ми вже можемо не боятися, не ховатися”.
В інтернат – через віру
Любов Повідайчик, чия родина сповідувала окрему течію греко-католицизму і належала до так званих уніатів-покутників, згадує, як в СРСР з родин її одновірців забирали дітей в інтернати.
“Загал вважав таких, як мої батьки, сектантами. – пригадує Любов. – До нас ставилися навіть не так як до греко-католиків, ставлення було жорсткіше. І дітей вилучали в інтернати, аби вони не виховувалися в тій вірі. Крім того, в наших родинах дітям заборонено було вступати в жовтенята, піонери та в комсомол як у сатанинські організації”.
“Мене забрали з дому і спочатку поклали у Воловець в лікарню до моменту, поки визначать, куди ж мене направити. Направили в інтернат у Буштино. А коли через місяць тато приїхав мене провідати, то не впізнав: довге біле волосся обрізане, голова змащена нафтою… Така була моя зустріч з радянською дійсністю”, – сміється сьогодні пані Повідайчик. Воші були не дивиною в тамтешніх закладах.
У селищі Нижні Ворота, звідки родом жінка, до СРСР таких родин було 6-7, тепер же залишилось 2-3, переважно – 90-річні бабці. Любу та її брата забрали до різних інтернатів. Але вона щотижня на вихідні, їдучи начебто до бабусі, тихенько поверталася додому: спальний корпус її інтернату був розташований за 700 м від їхньої хати. І оскільки вона була відмінницею, то дирекція не дуже її контролювала:
“Для них важливою була галочка: мовляв, таких дітей забрали і от вивчили! А я йшла на золоту медаль”.
“У нас у селі доносили всі, – згадує вона. – І ми мусили ставити дерев’яну дошку, щоб не видно було у вікно, хто до нас приходив. Бо за хатою в нас тік потічок, а далі ліщина і гора”.
“Піджак хтось передасть”
Підпільні служби, зібрання при закритих вікнах та дверях, нічні візити священників, що повернулися з Гулагу та тюрем – таке підпілля пережив замолоду і отець Василь Хваста. З його багатодітної родини вийшло троє священників (серед яких і отець Василь) та дві сестри-монахині.
Його власне висвячення дуже засекретили. Висвячував владика Олександр Хіра, якому заборонили після таборів Гулагу з’являтися на Закарпатті. Але він час від часу приїжджав, попереджаючи зашифрованими телеграмами:
“Він передавав телеграми зі словами “Піджак хтось забрав” або “Піджак хтось передасть” – так ми знали, приїде чи не приїде владика”.
Не раз доводилося перетинатися з кдбшниками та спецслужбою.
“Запам’ятався епізод, – розповідає отець Хваста, – коли ми отримали 2-кімнатну квартиру і з двома дітьми мали туди переїжджати з малосімейки. Квартира була на першому поверсі, ми зробили там ремонт, полакували-поциклювали і мали вже переселятися. Разом із моїм духівником, о.Степаном Федором та дружиною ввечері вже переносили меблі і звернули увагу на чоловіка, що сидів на лавці і начебто читав газету.
Коли ми підійшли ближче, він різко підняв газету і закрився нею. Ну, хто ввечері, в повній темряві, читає газету? Ми зайшли в нову квартиру і вирішили відмовитись від неї. Хоч і нова, і просторіша, але на першому поверсі. А ми там планували регулярно проводити богослужіння”.