понеділок , 18.11.2019

Краса і таємниці Підгорянського монастиря (ФОТО)

Якщо з Теребовлі їхати шосейною дорогою в напрямку с. Буданів, то відразу за знаком про закінчення міста справа є знак села Зеленче зліва.

Підгорянський монастир

Проїхавши далі метрів 200-300, можна обабіч справа побачити вказівний знак до Підгорянського монастиря.

Не дуже довга дорога звивається під гору серпантином і ось перед відвідувачем відкривається давня величава споруда, оточена не досить високими мурами із сторожовими вежами. Існують й інші, коротші, шляхи до цієї пам’ятки архітектури.

Пішки чи на велосипеді, скутері можна дібратися з півночі, з боку Теребовлянського НВК, лісовою дорогою. Пішки від р. Серету на межі сіл Підгора та Малів стежкою під круту гору(градусів так в 70), а потім направо лісовою дорогою.

Увійшовши на територію монастиря, відразу у вічі впадає споруда відбудованої церкви Св. Івана Хрестителя (УГКЦ), яку місцева громада утримує разом із монастирськими спорудами. Тут вже довгий час парохом є о. Ігор Сип’як. А от руїни самого монастиря й досі стоять знищені часом та давніми загарбниками, на їх відновлення бракує коштів. Своїм виглядом вони ніби докоряють сучасникам, показуючи «поранені» свої боки, споруди, мури й вежі.

З висоти пташиного польоту монастирський комплекс має форму трапеції(144 м з заходу, по 85 м зі сходу та півночі, 75 м на півдні). По кутах стояли округлі оборонні башти, до нині найкраще збереглася східна з циліндричною стелею. Головна вежа з  брамою побудована у 1716р. Далі на південь видно корпус келій( 63 на 10 метрів), так і не відбудований.

Підгорянський монастир

До цього корпусу з півдня прилягає побудована з червоного теребовлянського каменю тридільна церква Івана Хрестителя (24 на 14 м). До нині збереглося лише дві кутові вежі, а раніше їх було чотири( в 60-х роках минулого століття радянські вояки навіщось підірвали одну із веж). Монастирський двоповерховий будинок не відбудований, така ж біля нього й брама зі склепіннями, в давнину вона мала чотири яруси, зараз – тільки три.

За совєтів територія монастиря входила до авіаційної військової частини, все було обнесене колючим дротом з попереджувальними табличками, поряд з давніми будівлями, в яких нехристі зробили собі склади, стояли діючі локатори ППО, що постійно гуділи, заважали жителям, а можливо й псували їх здоров’я.

Та військова частина, її казарми, створена була ще за Австро-Угорщини наприкінці ХІХ ст.., під час ІІ світової війни німці тут влаштували табір військовополонених, а як відступили, то радянські війська облаштували шпиталь, ще пізніше – військову частину. Навіть аеродром побудували на плато напроти монастиря вище с. Семенів, горб той носить назву Макова гора, її добре видно із західного боку святої обителі.

Одного разу, ще будучи підлітками, ми з товаришем збирали в лісі біля монастиря гриби й випадково(ой, не випадково, бо за дротами окрім грибів всіх хлопчаків цікавило багато чого, наприклад, стрільбище, де шукали патрони, гільзи, військова техніка тощо) попали на заборонену територію. Тут, мов із-під землі виросли два солдати азіатської зовнішності та до нас, – Стой! Стрєлять буду! – Й пересмикнули затвори зброї. Далі команда, – Рукі в вєрх! – Що було робити? Так нас і повели до штабу, хоч ми дуже просилися, але ті вояки по українському ні бум-бум, та й на російській знали лише ті, вище сказані, слова.

В штабі влаштували допит – хто такі, чому залізли під дроти(хоч це й так було зрозуміло, бо в нас же кошики з грибами),  чи ми терористи, а чи диверсанти. Хто зна як би те все скінчилося, але якийсь офіцер знав мого батька(батько працював агрономом в райсільгосуправлінні), тож вивів нас тихцем з частини, а на кінець хтів дати пенделя, проте ми вивернулися, то він нас попрощав 18-ти поверховим матом. Все це запам’яталося на віки. Аж в 2002 році військова частина покинула монастир в рамках переведення її в інше місто.

 Про ікону монастиря, його назву та про села Зеленче, Підгора

Цей монастир відомий чудотворною іконою Теребовлянської Матері Божої, яка зараз знаходиться у Львові в Архикатедральному Соборі святого Юра. Дана ікона походить саме із Підгорянського монастиря. Перша згадка про неї датується 1663 роком і вказує, що вперше: «…Образ Пречистої Діви плакав у четверговий день перед українським Великоднем…» Вдруге ікона Пречистої Діви Марії «… ревно плакала змінившись» в суботу перед Великоднем. Очевидцями цього чуда Теребовлянської ікони Божої Матері була козацька сотня із сотником Іваном Суловським, багато людей — духовенство, шляхта, міщани, які під присягою засвідчили про це.

Монастир здавна і до тепер називають по різному: Підгорянський монастир отців василіан, Василіанський, Угорницький, Теребовлянський, навіть Семенівський, проте офіційна його назва Монастир святого Спаса.  А назву Підгорянський він отримав через те, що прямо під ним знаходиться на лівому березі р. Серет село Підгора. Проте напевно слід було дати іншу назву монастирю – Надпідгорянський, бо гора тут дуже вже крута і має біля 80°, поросла тереном, іншими чагарниками та рідкісними видами рослин.

Тому на цій гірській недоступній стінці створений свого часу  Підгорянський заказник – місце, де в недоторканому вигляді збереглася природа із її багатством – рослинами, тваринами, комахами, куди рука та нога людини ще не добралася. На території ж с. Зеленче, за монастирем з півночі та сходу, розташована ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Зеленчанська ділянка» – це лісова частина села площею в 4,60 га., де масово ростуть підсніжники, які занесені до Червоної книги України.

Села Зеленче та Підгора, розташовані в долині річок Серету та Гнізни, які в Зеленчі зливаються в одну, в урочищі, яке славиться назвою «Вила». У місці зливу цих річок, згідно літописів та археологічних знахідок, знаходився у княжі часи літописний Теребовль, місто, яке було центром Теребовлянського князівства. Від нього на сьогоднішній день збереглися лише оборонні вали, земляний насип, що має назву Замчесько та численні легенди і археологічні знахідки.

Староста сіл Зеленче та Підгора Теребовлянської ОТГ Володимир Кобильняк розповів: «Села наші невеликі, разом населення в них складає приблизно 500 чоловік. Родзинкою нашого краю є Підгорянський монастир, на його території стоїть хрест. За розповіддю старших наших мешканців таких хреста колись було три. Та прийшли совіти і хрести потопили в р. Серет, що тече якраз під горою.

Пізніше один хрест люди знайшли в річці. Із сучасних пам’яток у нас є пам’ятник Віри, Надії, Любові. Також є могила борцям за волю України. До речі, наш земляк Микола Манько(Шевченко), захищаючи Батьківщину од російських загарбників, загинув і нині покоїться тут поблизу на сільському цвинтарі».

 Про прекрасні моменти, емоції та душу

Відвідавши святу обитель та помолившись Богу, кожен відвідувач відразу прямує до західного боку та Пд-Зх вежі. Звідси відкривається величава, незбагненної краси панорама. І права була та жінка з автобуса – хай сховаються ті Мальдіви, а з ними і Канари з Майоркою вкупі взяті. Глянеш вниз і голова починає крутитись, дух захоплює від висоти, справа стінка горба з дібровами, прямо – села Підгора та Семенів з ланами, на яких видно малюсінькі постаті працюючих людей. Прямо ген вдалині у мареві красується Макова гора в соснах, а вдалині справа – ще одне село Малів, зліва ж ледь проглядається село Залав’є.

Попід самою горою в мальовничій долині плинуть дзюркотливо води Серету, на берегах де-не-де помітні рибалки. По весні та влітку в повітрі стоять запахи тисяч розмаїтих трав та квітів, діброви, соснового гаю. Тут дихається вільно, з великою охотою і хочеться в себе увібрати ту всю красу кожною клітинкою до останньої краплинки. Напевно в цьому святому та вродливому, якщо так можна сказати, місці душа сама по собі лине до Бога, а емоції так бурхають, що ось-ось вирвуться назовні. Отак з більшістю і стається – всім хочеться поділитися своїми враженнями з ближнім, а потім розставити широко руки, набрати повітря повні груди і… горлати гарні слова, слова насолоди. Коли ж підносиш погляд до гори, то…, ні, ні, там не саме темно-блакитне небо, і воно не порожнє.

В ньому можна помітити стоячих яструбів, орлів, які в наступну мить каменем падають долу за здобиччю. І звуки в цій Богом облюбованій місцині інші, ніж де інде, особливо на весні: птахи тут не просто цвірінькають, тут вони ведуть своїх пісень, так і хочеться поплескати в долоні, ще й вигукнути «Браво!» та викликати на біс.

Підгорянський монастир

Птахи розуміють людей і ще більше заливаються, напевно вони насолоджуються від того, що люди отримують насолоду від їх співу. До слова сказати, це місце прекрасне в любу пору. Восени воно змінює барви, ніби вдягається в якийсь брендів одяг. І взимку тут краса, яку просто неможливо описати пером, її можна лише відчути, особливо, коли все навкруги береться памороззю.

Монастир видно далеко зі всіх боків, він служить таким собі орієнтиром, навіть маяком для подорожніх. Одного разу, їдучи із зимової риболовлі з с. Романівка, сталася велика віхола, лобове скло авто забивало снігом, видимість 2-3 м, вітер гудів, мов Ніагарський водоспад. Та тут з гори раптом блиснув промінь яскравий і всім стало тепліше на душі. То засяяли золоті бані Підгорянської церкви. Як було таку красу не увіковічнити?

Віктор АВЕРКІЄВ

Фото: Олег Капуста, Михайло Баран

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates