понеділок , 18.11.2019

“Мама плакала на кухні, коли Бандера помер”: до Тернополя вперше приїхала невістка провідника ОУН (ФОТО)

Невістка провідника ОУН Марія Бандера відвідала Тернопіль. В Україну 68-річна жінка приїхала вперше.

Привітна, усміхнена, у чорній з жовтим вишиванці («то тернопільська обновка» — на згадку про ваше місто»), з бездоганною, трішечки незвичною для нас «діаспорною» українською мовою, Марія Бандера своє прізвище несе гордо, мов прапор, бо розуміє, хто і що — за ним і уособленням чого воно стало, пише НОВА…

Під час нашої майже двогодинної розмови пані Марія не раз витирає сльози: про те, що прізвище Бандера — це і велика честь, і водночас важкий хрест, вона знає не з розповідей. Вона — невістка провідника ОУН Степана Бандери, дружина його єдиного сина Андрія.

— Пані Маріє, на 68-ому році життя ви вперше побували в Україні…

— Мої діти уже тут були, і не раз — син Степан узагалі у Києві десять років прожив, працював журналістом, в Україну приїжджали і обидві мої доні — Даня (Богданка) і Оленка. У 2001 році у Стрию відкривали садибу Провідника, і мої діти, а також діти сестри Степана Бандери Наталки були на цій події. Так що я вже, можна сказати, приїхала сюди їхніми слідами… Я планую відвідати українські музеї в різних містах, бо маю з собою деякі особисті речі з дому Бандер, які моя свекруха Ярослава перевезла в Канаду з Мюнхена – килими зі стін, подарунки Провіднику, його особисті речі… Хочу подивитися, як ці музеї функціонують, і передати їм ці речі, аби вони збереглися для майбутніх поколінь. Я уже була у Львові, також відвідала у Польщі родове село мого батька, звідки у 45-ому році під час акції «Вісла» примусово вивезли його рідних.

— А що привело вас до Тернополя?

— У Тернополі в мене є двоюрідний брат — уявляєте, він живе якраз на вулиці Степана Бандери. Мене вразила церква Блаженних новомучеників українського народу УГКЦ, де служить отець Ігор Махніцький, а також поїздка в село Заздрість, у садибу Йосифа Сліпого. Пригадую, як свого часу Блаженнійший приїжджав до нас до Вінніпега і там відвідував церкву нашої громади, де я співала у молодіжному хорі: під час його візиту там голці ніде впасти було! Ми в Канаді надзвичайно дбали за українську віру, мову і культуру, бо знали, як совіти нищили це там, на Великій Україні… А ми хотіли, щоб світ знав, хто ми такі, щоб вони нас чули. Ми і донині продовжуємо це робити…

— Виходячи заміж, ви знали, що будете невісткою Степана Бандери?

— Так, я знала, ким був батько мого чоловіка. Коли 15 жовтня 60 років тому в Мюнхені руками Богдана Сташинського совіти вбили Провідника, ми з мамою сиділи у нас на кухні. Я пам’ятаю, як гірко-гірко вона плакала, почувши цю трагічну звістку… Живучи в Канаді, ми вчили правдиву історію України і навіть діти знали, ким був Степан Бандера. Але аж тоді, коли його не стало, я усвідомила, якою він був визначною, важливою постаттю для нас усіх. І навіть уявити собі не могла, що згодом стану однією з його родини… Його родина не мала вибору i завжди жила обов’язком. І сам Степан Бандера, і його найближчі родичі поплатилися за це життям, але свiй обов’язок перед рiдною землею, перед нацiєю вони виконали.

З моїм нині, на жаль, покійним чоловіком Андрієм Бандерою ми стрілися у Вінніпегу, де разом навчалися в університеті.

Ми разом були членами Спілки Української Молоді, а також разом танцювали у гурті – власне, він був учителем, а я однією із танцюристок, ми часто разом виступали. Два дні тому тут, у Тернополі, я переходила майдан і почула, як музикант грав пісню «Цвіте терен». Мені аж сльози в очах стали — та це ж наша з Андрієм пісня! Я її співала на сцені, а він мені її пригравав. Я так давно її не чула…

Ми з Андрієм побралися у Вінніпегу, там народився наш первісток Степан. Згодом переїхали до Торонто, там жили з його мамою, дружиною Степана Бандери Ярославою, з дому Опарівською, долучилася до нас і сестра Андрія Леся. Чоловік займався журналістикою — він вірив у правду і намагався донести її до якомога більшої кількості людей. Андрій був редактором англомовної версії видання «Гомін України», йому було легко спілкуватися з людьми і з усіма знаходити спільну мову. Коли їх родина у 1961 році знайшла притулок у Канадi (пiсля вбивства Степана Бандери Служба безпеки ОУН вирiшила, що їх варто перевезти в безпечнiше мiсце, бо існувала загроза також і їхньому життю), Андрій надзвичайно скоро опанував англійську мову, а ставши журналістом при газеті «Гомін України», яка видавалася в Торонто, він вирішив започаткувати ще й англомовну її версію — бо розумів, що українцям Канади не лише важливо спілкуватися між собою, а необхідно ще й розказати всьому світу правду про Україну, аби перекрити брехливу совєцьку пропаганду. Радянська брехня ішла постійно і ми мусили її переважити правдою.

— До вашого чоловіка було особливе ставлення — як до сина «того самого» Степана Бандери, суперечки i спекуляцiї довкола якого не припиняються і донині…

— У Німеччині їхня родина, переховуючись, жила під прізвищем Попель, уже в Канаді, у Саскачевані, навчаючись у середній школі, він ще певний час приховував своє справжнє прізвище, а згодом на повен голос заявив: так, я Андрій Бандера! Тож у Вінніпегу всі знали, хто він. Прізвище Бандера — це і честь, і водночас важкий хрест. Але Андрій цей прапор підняв і ніс, як лише міг. Він відчував дуже велику відповідальність — розказати всьому світу про те, ким був його батько і за що боровся, продовжувати його справу, але в той же час не втратити і свою ідентичність. І навіть попри те, що люди накидали йому свої сподівання, ким він має бути як син Степана Бандери, мій чоловік усе ж таки знайшов спосіб себе зреалізувати саме так, як він сам хотів. У Канаді були українці різних політичних поглядів і Андрій із кожним умів знайти спільну мову. У нас вдома збиралися друзі, однодумці і ми часто допізна засиджувалися у нас в їдальні, обговорюючи ситуацію в Україні. А наші маленькі діти гралися поруч, слухали нас і бачили, що ми тим живемо… Пригадую, як у шістдесяті, коли відомих борців з режимом в Україні цинічно кидали за грати, канадійська діаспора стала на захист відомого діяча Валентина Мороза. В Оттаві перед совєцькою амбасадою українці збиралися на акції протесту і навіть оголосили голодування на його підтримку. Андрій був одним з ініціаторів та найактивніших учасників. Він приїхав туди автом, в ньому ж і жив, а ми з дітьми приїжджали його відвідувати. Вони дуже радикально голодували і готові були навіть іти до кінця — уявляєте, були готові навіть життя віддати за когось, кого вони ніколи й не бачили… Яка то відданість, яка любов до народу! Ми і наші діти з цим росли. До слова, їхнє голодування, яке відвідував навіть тодішній прем’єр-міністр Канади, мало значний резонанс, вони таки добилися бажаного і Валентина Мороза звільнили.

Андрій помер дуже молодим, 37-річним, — його не стало у 1984 році і він не застав незалежної України, але якби так сталося, Боже, як би він радів!.. Ми тоді і мріяти про це не могли. Я теж навіть не мріяла про те, що зможу бути тут, в Україні, і свобідно по-українськи розмовляти — з моєї ґенерації дехто донині ще трохи задивляється, чи їх хто де не слухає… Ті ж, хто у вільній Україні народжені, уже зовсім інші, вони знають про те, що їм належить.

— У рік убивства Степана Бандери його синові Андрієві було 13. Задля їх же безпеки дітям не казали, що їх тато – провідник ОУН і борець за волю України. Старша сестра Наталя у своїх спогадах згодом розповідала, що здогадувалася, ким насправді був батько, але молодшим за себе Андрію та Лесі не казала, аби вони ненароком не проговорилися комусь…

— Андрій мав дуже дитячі і милі спогади про тата — він був ще сливе дитиною і знав, що з татом можна погратися, поїхати разом хоч ненадовго на відпочинок, бо бачилися вони нечасто. У нас удома збереглося багато фотографій з їхніх подорожей та вакацій, де вони забавляються, всі щасливі та веселі, хоча на задньому плані завжди був хтось, хто за ними пильнував — охороняв їх безпеку, аби вони хоч на кілька днів мали нормальне життя.

Бо загалом життя у них було дуже тяжке — постійно втікати, ховатися, жити у страху… Пригадую, моя свекруха пані Ярослава розповідала, як вона з малими дітьми змушена була ховатися на Різдво у лісі в криївці. Скільки вона витерпіла за життя! У неї перед очима розстріляли її родину, потім чоловіка… Коли я була у Львові, пригадувала її розповіді: як там починалася їхня спільна історія, як вони, щасливі і закохані, ходили львівськими вуличками і ніхто не знав, як трагічно усе закінчиться…

Про те, ким був його тато, Андрій дізнався уже після його смерті — і то не відразу, бо прибита горем родина мусила терміново ховатися, адже небезпека чигала на них усіх. Виявилося, що убивця їхнього тата Сташинський навіть до однієї церкви разом із ними ходив! Андрій мав багато татових рис, навіть ораторський талант перейняв від нього, а ще він був щиро відданий Україні і він нею жив, навіть попри те, що ми були на тисячі кілометрів від неї далеко… Андрій був надзвичайно добрим та відповідальним, вдумливим, цікавився історією, і все це — цю любов, цю правдиву щиру дбайливість — передав нашим дітям, а вони уже передають своїм онукам.

— Ви назвали вашого сина Степаном на честь діда?

— Коли ми з чоловіком обговорювали, як нам назвати сина, він сказав — у нашій родині традиційно називають на честь діда, отож, ми дотрималися родинної традиції і наш син став повним тезкою свого славетного діда — Степаном Андрійовичем Бандерою. А з часом Стефко, як ми його удома називаємо, свого сина назвав Богданом — на честь дідусевого брата Богдана, який трагічно загинув, він хотів, аби це ім’я вціліло у родинному дереві, аби пам’ятали і про Богдана, який також служив Україні… І журналістику наш син вибрав так само, як і його тато — тому що щиро вірив у правду, яку треба розказати світові. Коли Стефкові було 13, Андрій помер, а в Канаді почали розповсюджувати інформацію про те, що, мовляв, Степан Бандера був злочинцем. Подумали — раз Андрія уже нема, тепер нікому буде вступатися і обороняти його ім’я. І коли я почала збиратися до Оттави на переслухання справи, маленький Степан каже мені: «Мамо, я також поїду з тобою!» Я йому кажу: «Навіщо, сину?» А він мені: «Мамо, я мушу! Я також ношу прізвище Бандера і тепер мені треба його захищати…» Я коли це почула, мені аж сльози на очі стали. Я його більше не відмовляла — дитина відчула свою причетність і свою відповідальність також, і він розумів, що мусить обороняти добре ім’я не лише свого батька і дідуся, а й усіх тих, хто стояв і боровся разом з ними. У свої 13 років він чув розповіді бабуні Ярослави, він слухав наші розмови і був уже усвідомленим настільки, що розумів, про яку важливу справу йдеться. Згодом, уже в дорослому віці, Степан приїхав в Україну, прожив тут десять років, працював журналістом. Нині він живе у Торонто, далі працює в журналістиці, виховує з дружиною двох діток — сина Богданчика і донечку Софійку.

— А чим займаються ваші доньки?

— Даня мисткиня, навчає малярству. Живе в Монреалі, там дуже активна українська громада, її син та донечка часто беруть участь в українських фестивалях. Оленка живе в Америці, працює в бюро у справах еміграції, також має двоє діток. Гени українства — у кожному з них, вони добрі діти, які дбають про свій народ, і їхні діти також будуть знати, ким вони є.

— Знаю, у вас також цікавий, хоч і непростий життєвий шлях…

— Моя мама — українка з-під Воронежа, малою пережила голод, у 12 років втратила маму… Мої батьки стрілися у таборі для гастарбайтерів у Німеччині, куди їх вивезли у Другу світову. Там вони побралися, навіть маю фотографії, де мама у весільній суконці з парашутного сукна… Я народилася вже у Бельгії, куди батьки переїхали згодом. Вони були правдивими патріотами України, змалку мене вчили української мови, мама виступала в театрі і мене до нього привчила, я пам’ятаю, як у п’ять рочків уже декламувала вірші про Шевченка…

У 52-ому році ми переїхали з Бельгії до Канади. Мама померла, коли мені було 15, а моєму братові 8, тож тато мусив важко працювати, тягнути дві роботи, аби утримати хату і дітей. Допомогло те, що у Вінніпегу була велика і дружна українська громада — вони допомагали нам з усім… Я ходила двічі на тиждень до української школи, займалася музикою, танцями, співом. Коли Андрій помер, я, хоч доня Оленка ще була маленькою і я мусила брати її з собою, пішла до праці — у нас тоді якраз створилася канадсько-еміграційна служба. Ми допомагали біженцям, яким зі Східної Європи вдавалося добитися до Німеччини, Італії, Англії чи Франції, перебратися до Канади. То була велика робота — помагати іншим. Пригадую групу дуже свідомих дітей з Херсонщини — їх було більше ста, і ми доклали багато зусиль, аби їм допомогти і переправити до Канади і тут прилаштувати. Нині у Канаді вони уже своїх дітей ростять і мені дуже мило їх бачити – знаю, що вдалося їм допомогти і тішуся з того.

— Пані Маріє, як ви думаєте, Україна нині така, за яку боровся Степан Бандера?

— Іде до неї! Я вірю, що з часом обов’язково буде такою. Але ще багато роботи попереду. Бо ж ворог у нас досі той самий, він лише маскується підступніше — але з ким воювали діди, з тими нині воюють і внуки… Тут я багато на що подивилася по-іншому. У Канаді в церкві та сама Служба Божа, ми наприкінці так само молимося за нашу армію і за наших вояків, але тут, в Тернополі, я стояла, молилася і думала: хто з жінок, котрі зараз стоять біля мене, має чоловіка, сина чи брата на війні? Чи той же гімн України — «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»… У Канаді його легко співати, але в Україні це більше, ніж просто слова, бо тут чи не щодня є ті, хто на фронті свої душу й тіло офірують за свободу та незалежність України…

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates