Терноград оперативно. достовірно. цікаво Вокал, педагогіка, театр, композиція, аранжування, електронна музика, фортепіано…
Це далеко не весь перелік професійних захоплень непересічної тернополянки Роксани Вікалюк, котра майже 23 роки тому, прийнявши творчий виклик долі, переїхала жити в Польщу. Пише “Наш вибір”.
На сьогодні ця жінка є авторкою та співавторкою понад 10 виданих за межами України музичних альбомів, успішно гастролює по всій Європі із численними творчими проектами, співпрацює з різноманітними музикантами, театрами, серед яких Єврейський театр у Варшаві.
Творчий шлях Роксани Вікалюк почався з… дитячого натхнення. Тоді, маленькою 4-річною дівчинкою, їй хотілося спробувати все. Зокрема, грати на фортепіано, бо бачила й чула, як вечорами за музичний інструмент сідав її старший брат.
«Дитина мавпує. Вона спостерігає за всім навколо і каже: “дай!”», – ділиться пані Роксана та зізнається, що в дитинстві була зовсім не з тих дітей, які слухняно сиділи над гамами із сольфеджіо.
Вже в старшому віці зрозуміла, що хоче займатися музикою професійно, і саме батьки, як ніхто, надихали й підтримували її в цьому. «Так і до сьогоднішнього дня залишається, – каже пані Роксана, – а ще ту дитину в собі продовжую плекати і нині».
У вас безліч захоплень. Як вам вдається встигати за такою кількістю творчих процесів?
Людина потребує змін. Поліморфність людської натури є природньою. Я живу з повним усвідомленням багатогранності власної натури. Переключаючись із одного заняття на інше, позбавляю себе рутини. Тут дуже важлива послідовність. Найкраще доводити розпочаті справи до кінця, визначити те, що вмієш робити найкраще, та постійно це вдосконалювати.
Розкажіть про музичні пошуки. Звідки любов до джазової та електронної музики?
Закінчила музичне училище ім. С. Крушельницької у моєму Тернополі по класу фортепіано. Навчалась у геніального педагога Маї Альфредівни Нівельт. Однак після заглиблення в класику мене потягнуло в джазовий вокал і не з доброго дива. У нашій сім’ї джаз – традиція.
Пізніше виступала в тернопільському джаз-клубі «Нічлава». Електронна музика для мене була майже невідомим виміром. Ближче познайомилася з електронікою, коли переїхала за кордон. Жила тоді на півдні Польщі, в Шльонську.
Там зустріла Юзефа Скржека, рок-музиканта, лідера гурту «SBB» («Cілезіан Блюз Бенд»). Якось він подзвонив і запитав, чи не хотіла б я виступити з ним. Я хотіла. Тоді вперше почула в живому звучанні електронну музику в стилі, який базується на так званій старій берлінській школі.
Важко було реалізувати себе далеко від дому?
Ми приїхали в Польщу такою собі «попсово-блюзово-джазовою командою» – я та ще троє знайомих. Виступали в Шльонську, здебільшого на презентаціях, провінційних сценах. У нас навіть персональний менеджер був, котрий нас до Польщі й запросив.
Щоправда, як пізніше виявилось, обібрав до нитки. Мої друзі образилися на нього та повернулися додому, а в мене 20-річної тоді існувало єдине бажання – вчитися в польській джазовій школі. Вдалося поступити, та не вдалося оплатити навчання.
Тож відклала процес навчання, але лише в плані академічному. Впродовж певного часу вчилася сама, маючи змогу слухати найвидатніших музикантів, здебільшого польської джазової сцени. До речі, на одній із перших спільних репетицій із Скржеком він посприяв тому, щоб я максимально «відкрилася».
Я «викричалася» на сцені на декількох перших концертах, а потім Юзеф дозволив виконувати всього одну-дві пісні за весь тригодинний концерт. От такими були початки.
За Вашими плечима чимало реалізованих музичних проектів. Розкажіть про ті, в котрі найбільше вкладено душі…
Наприклад, «MOON&MELODY» спільно з Вольфрамом Дер Спирою (Німеччина) – це багатовиразовий, багатофункціональний організм. Часом живе й під водою: для цього, крім виконавців і музичних інструментів, необхідні водонепроникні динаміки та солона вода для кращого звучання. Людина лягає в неглибокий басейн, занурює вуха у воду й слухає музику, яка ніби проходить через усе її тіло.
Щодо польських проектів, то згадаю про один із перших, ще студентських, – «MIZRAH» Я тоді якраз закінчувала джазовий вокал в Еви Бем – першої дами польського джазу. Мій друг-гітарист запропонував зібрати команду. До нас приєдналися флейтист, контрабасист і барабанщик.
На той час я мала може з п’ять авторських композицій. Ми почали регулярно репетирувати, з’явилися спільні твори. Виграли декілька конкурсів. У 2002 році перемогли на «Новій традиції», де спеціальну нагороду – запис платівки в найкращій польській студії – ми отримали від легендарного Чеслава Нємена.
А вже через декілька місяців записали компакт-диск, який відразу ж видав галузевий польський журнал «Джаз-форум». Мали співпрацювати із джазовими менеджерами. Не можу сказати, що не поталанило. Пішла далі…
І куди Вас привело натхнення? Що і хто надихає?
Натхнення черпаю завжди і з усього. Навіть з життєво важких ситуацій, бо оговтуючись, розумію, що це теж налаштовує на конкретну діяльність. Наприклад, так зародилась ідея-потреба писати невеличкі рев’ю. Сьогодні веду свою колонку в газеті «Наше слово» (Варшава).
Працюю над суспільно-направленим проектом, побудованим на елементах музикотерапії. Продовжую писати музику на авангардну поезію Ярослава Павуляка – геніального митця з Тернопільщини, якого вже, на жаль, немає серед живих. Окрім того, працюю і над єврейською програмою.
Відкрила для себе єврейських поетів українського походження, політичних діячів, закатованих ще за часів Сталіна. Лев Квітко, Іцик Фефер – мої улюблені. Вже переклала та поклала на музику їхні вірші польською. Також співатиму мовою оригіналу – на ідиші.
Щодо ідолів-натхненників, то не мала таких. Кожна людина – «індо», тому часто реагую на дії. Здорово, коли є чому повчитися!
А що скажете про Вашу публіку? Чи є різниця між українською аудиторією та аудиторією західною?
Маю дуже чітку градацію сприйняття публікою. В Німеччині народ багато працює та відповідно заробляє, хоча не перепрацьовує. В них є час і простір: душевний, розумовий. На концерти вони приходять не просто похвалитися тим, що були й купили дорогі квитки, а для того щоб вдуматись і вслухатись.
Там народ ще в 40-х роках встиг повністю переформатуватися, переродитися – це вже зовсім інший рівень свідомості. Подібно в Бельгії, Голландії.
У Польщі відчуття, що ти багато працюєш, але тобі мало платять, з’їдає все людське. Починається фаза нарікання, котра заглушує людину. Вона не лише хотіла, але таки прийшла на концерт, проте її присутність у залі є радше фізичною. Вбачаю складність саме у змученості.
В нашій країні людям, здається, ще більше не до мистецтва. Виступала в Києві в Олексія Когана рік тому. Це місце – «джазова Мекка» в Україні. На концерт прийшло людей із двадцять, але справді таких, що поглинали кожен звук. В інших місцевостях найчастіше чути одну приспівку: «В нас немає грошей». А немає, тому що за газ потрібно платити, тому що держава тебе обдирає.
Скажу так: від добробуту життя залежить, чи люди готові, крім себе самих, своїх власних проблем, ще щось сприйняти й чимось зацікавитися. Відповідний стан добробуту наші громадяни обов’язково здобудуть – власним свідомим бажанням розвиватися в цивілізованому напрямку.
Чи бачите якісь зміни на краще, коли повертаєтеся в Україну?
Я людина емоцій, тому рідний Тернопіль був і залишається для мене найкращим. Іноді, звісно, намагаюся дивитись об’єктивно. Бачу речі, які не міняються взагалі. Вони пов’язані з культурою. Музучилище, яке я закінчила, архітектурно занепадає. Фасад Театру ім. Заньковецької у Львові – храму мистецтва в самому серці міста – жалюгідно обшарпаний.
В українців є всі необхідні внутрішні умови для проведення змін: лагідність і нескореність, немає затятості, в них є козацька волелюбність, гноблена століттями, котру все ж вдалося зберегти. Український народ – як український чорнозем: морозь його, пали… а як трішки любові–віри вкласти, то родить він силу-силенну унікального! Ми ще допіру відкриємо силу власного потенціалу для себе самих і для світу.
Особисто моє усвідомлення свого коріння, до речі, не тільки українського, сприяє відчуттю внутрішнього космополітизму. Де б я не була, я почуваю себе як удома.
А яка Ви в буденному житті, поза сценою?
Шукаю золоту середину, хоч не завжди вдається. Важливо, з одного боку, не впадати в імператив, а з іншого – не бути розмазнею. Чим старша стаю, тим більше прислухаюся до думок інших, легше мені прийняти людину такою, якою вона є, навіть якщо мені не подобається в ній щось. Натура іншої людини – передусім дуже делікатна система процесів. Дисонанси й консонанси гармонійно співіснують у людській природі, породжуючи тим самим її цілісність.
Творчість забирає чимало енергії. Бувало, що казали собі «досить»?
У 20 років якось я послухала свої чергові записи і сказала: «Фу! Все!». Мій брат послухав і погодився, що, на жаль, я права. А от Юзеф Скржек виявився далекоглядним: «Дитино, йди відпочинь, відіспись, тоді й сама помітиш, що без музики не зможеш». Так і є.
В моменти творчого застою буває страшно, бо відчуваєш, що потенціал кипить десь усередині, та наче не знаходить виходу. Життя вчить підходити й до таких моментів по-філософськи: перечекати, дати собі час. Життя, як синусоїда.
Маєте якусь формулу щастя, якою б Ви хотіли поділитися?
Як на мене, почуття щастя дає усвідомлення самореалізованості в житті. Дорослі зовсім забувають про те, що були чудовою дівчинкою чи хлопчиком. Усі дітки носять у собі промінчик Божий, котрий називається талант. Що діється з дитиною, коли виростає? Дуже часто в силу життєвих обставин, котрі не щадять, дорослі не відчувають більше того промінчика. Це не означає, що він зник.
Він і надалі жевріє в нас, прагне засяяти й освітити наші нелегкі життєві стежки, щоб ми знайшли в собі силу для реалізації одного з найголовніших завдань: уміння розпізнати власне покликання та йти за ним услід, вивільнити колосальний внутрішній творчий потенціал у дорослому віці. Потенціал цей сприяє досягненню найщасливішого, на мою думку, стану: глибокого почуття самореалізованості. То ж плекаймо дитинку в собі!
Розмовляла Соломія КУЛІШКО,
СУП- Асоціація українських студентів у Польщі