Терноград оперативно. достовірно. цікаво Майже два місяці Ольга та Ігор Верещинські з Микулинців Теребовлянського району розшукували двох своїх доньок — 24-річну Наталю і 20-річну Тетяну.
Якби не місцева вчителька Надія Миколаївна Дрипка, яка живе по сусідству з Верещинськими і яка не могла залишатися байдужою та взялася за пошуки, хтозна чи багатодітне подружжя коли-небудь дізналося б про історію, в яку вплуталися доньки.
Вранці 11 липня дівчата сказали мамі, що ідуть до магазину, однак додому не повернулися… У подружжя є ще 23-річна донька Ірина та 22-річний син Володимир. Після зникнення Наталі й Тетяни батьки звернулися до поліції, але це нічого не дало.
Якби не місцева вчителька Надія Миколаївна Дрипка, яка живе по сусідству з Верещинськими і яка не могла залишатися байдужою та взялася за пошуки, хтозна чи багатодітне подружжя коли-небудь дізналося б про історію, в яку вплуталися доньки. Правоохоронці оголосили дівчат у розшук, збирали про них інформацію, але, знаючи від рідних про їхні поривання до дорослого життя, припускали, що вони прилаштувались десь потай від батьків. Як згодом з’ясувалося, все так і було: сестри поїхали до хлопця в Закарпаття, з яким познайомилися через інтернет, потім старшу з сестер звели з парубком із Львівщини і вона подалася до нього в село. Однак, як не прикро, легковажні знайомства обернулися трагедією… В останні серпневі дні правоохоронці повернули Тетяну додому, по суті, з рабства. Наталю теж незадовго привезуть, але, на жаль, у… труні. Минулих вихідних журналісти «НОВОЇ…» побували в Микулинцях і поспілкувалися з Верещинськими та мешканцями селища, які досі не можуть оговтатися від страшної звістки. Люди співчувають рідним замордованої дівчини і обіцяють допомогти поховати її, адже живе сім’я дуже скромно — за межею бідності…
«Аферист хотів забрати сестер, обіцяв прооперувати…»
Понад столітня хатина Верещинських на вулиці Надрічній у Микулинцях майже розвалюється. Тулиться сім’я в кімнатці з прогнилою підлогою та обвислою стелею, там готують їсти в п’єцу. Аби їхня хатина менше замокала, місцевий священик добудував ґанок, депутат від вулиці має зробити накриття. Дехто з місцевих називає сім’ю безталанною, дехто дорікає небажанням хоч трохи дбати про побут, але всі співчувають. Щозими сім’я випрошує у місцевих підприємців навіть дрова, аби дотягти до весни… У такій безпросвітній бідності зростало четверо дітей Верещинських, можливо, це й підштовхнуло Наталю й Тетяну шукати «краще життя», а ще, як кажуть місцеві, «гормони заграли»…
— Доньки пропали 11 липня. Прокинулися вдосвіта, зібралися і сказали, що ідуть по шампунь до магазину. Де ж я могла подумати, що вони утікають з дому.., — сумно зітхає пані Ольга. — Ми з першого дня почали хвилюватися. Згадували, як навесні до них причепився якийсь аферист, приїжджав до нас додому, просив їхні паспорти, казав, що забере їх у будинок сімейного типу, обіцяв прооперувати, бо у Наталі і Тані інвалідність — народилися з горбом на спині.
А ось розповідь Тетяни:
— Ми поїхали до Тернополя, звідти потягом до Хуста. Прибули вночі, Сергій — мій хлопець — зустрів нас. Йому 22 роки. Чотири місяці ми з ним спілкувалися по телефону, потім він запропонував приїхати до нього в село, хотів розписатися, мати сім’ю… Я не сказала, що їду з сестрою. До села ми добралися на таксі. Наталя мала з собою майже тисячу гривень. Сергій не знав, що робити з Наталею, адже їй не було там де жити, тому познайомив її з Юрком із Львівщини і на третій день відправив її до нього. Сергій з Юрком спілкувалися через інтернет. Обидва інваліди: у Сергія — ДЦП, у Юри — поганий зір.
— Увесь день доньок не було, на телефонні дзвінки не відповідали. Ми пішли до вчительки Надії Миколаївни радитись, що робити. Вона повідомила поліцію, — каже пан Ігор. — Поки дружина брала пенсію дівчат, такого не було, а коли заявили, що хочуть самі отримувати свої гроші, відчули свободу…
«Навіщо тобі рідні, якщо в тебе є я?!»
Наступного дня рідні дотелефонувалися до Тетяни. «Яке це село?» — перепитала вона когось поруч і сказала назву, проте неправильно вимовила, тож рідні не змогли зорієнтуватися, де вона. Потім її телефон вимкнули…
— Сергій викинув мою карточку, Наталину — теж. «Навіщо тобі рідні, якщо в тебе є я?!» — згадує Тетяна. — Його мама випиває, брат і невістка — теж… Я там варила їсти, дрова рубала, збирала чорниці в лісі… Сергій завжди був поруч, щоб я не втекла. Ні він, ні його мама не хотіли відпускати мене. Мама замикала двері, аби я не втекла з дому. Ми з Сергієм разом ходили до банку, зняли мою пенсію, він забрав усе до копійки, накупив продуктів…
— 12 липня я зателефонувала в поліцію і повідомила, що пропали дві дівчини з нашої вулиці, — розповідає Надія Миколаївна Дрипка. — «Може, повернуться додому», — відповів черговий. А я відчувала щось недобре… Ми не мали зв’язку з дівчатами, і я пригадала, що Наталя дружила з хлопцем Михайлом, по півдня з ним розмовляла. Ми знайшли його номер, поцікавилися, чи вона до нього не телефонувала. Так ми дізналися новий номер Наталі. Той хлопчина допомагав нам вивідати в неї інформацію. Якось зателефонував на її номер, а підняла якась жінка. «Я — Наталчин хлопець. Хочу одружуватися з нею», — сказав Михайло. «Нам не тре тебе. Вона має нашого хлопа!» — кинула слухавку.
«Я сліпий — нічого не бачив…!»
Поліція взяла в рідних фотографії Наталі і Тетяни, дані про них і оголосила їх у розшук. Поки тривали офіційні пошуки, рідні дівчат та сусіди продовжували самостійно з’ясовувати їх місце знаходження.
— Ще коли справою займався перший слідчий з Теребовлі, помалу випливали якісь деталі, а потім його відправили в зону АТО, і пошуки призупинили, — продовжує розповідь Надія Миколаївна. — Коли в поліції сказали, що дівчата поїхали в село Кошельово, я взялася телефонувати в місцеву школу, сільську раду. Довідалася деяку інформацію. Мені розповіли, що бачили Сергія з двома дівчатами, а потім тільки з однією. Хтось із тамтешніх людей дав номер телефону Сергія. Ми з Ірою, донькою пані Олі, вісім разів набирали до нього. Спершу підняв, але не захотів говорити, потім щоразу вибивав. Він уже знав, що сталося з Наталею. Потім пригрозив нам: «Дивіться, щоб я Таньку не відправив туди, де Наталя…» Але ми так його дістали, що дав нам номер до Юрка з Львівщини. Ми почали телефонувати йому. На той час я вже дізналася від слідчих, що телефон Наталі «засвітився» у селі Ставки Яворівського району на Львівщині. Вбивцю ми теж довго «розкручували. «Я сліпий — нічого не бачив!» — відбивався від нас. Казав, що дав Наталі 200 гривень і посадив на автобус, а потім вона нібито зустрілася з іншими хлопцями. Потім проговорився, що має її телефон, бо нібито знайшов біля озера. Вже тоді я зрозуміла, що Наталі нема… Ми з Ірою розпитували його про село, чи є там школа, сільрада, просили дати слухавку мамі, але він відповів, що не може її турбувати, бо вона на дев’ятому місяці вагітності. Ми знову і знову телефонували. Так виманили у нього номер до… дільничного. Я розповіла йому всю ту історію, просила допомогти розшукати Наталю. Він припускав, що, можливо, хтось із військових підібрав її в автомобіль, але ми це виключали, бо вона була маленька, бідолашна, налякана — хто б там спокусився.
«Зізнався, бо совість замучила»
У пошуках та розкритті вбивства Наталі неабияку роботу провела саме вчителька Надія Миколаївна. Маючи підхід до дітей, знаючи їхню психологію, вона зуміла достукатися до совісті вбивці! Коли після однієї такої педагогічної бесіди до нього зайшов поліцейський дільничний, то несподівано почув… щиросердечне зізнання у скоєному. У присутності сестри той розповів, що задушив Наталю, бо вона… насміхалася з нього після статевого акту, а потім закопав тіло біля озера в Ставках. Чи справді все так було і чи не причетний ще хтось до вбивства — нині з’ясовує слідство. Після затримання підозрюваного у вбивстві дільничний подякував Надії Миколаївні за допомогу.
— Одного дня я поспілкувалася з поліцейським дільничним зі Ставків, ввечері зателефонувала до Юрія, а вже наступного дня вранці дізналася з інтернету, що його заарештували, — дивується з такої оперативності вчителька. — «Чекаю поліцію…» — повторював Юрій в останній розмові зі мною, йому тоді ніби «пластинку заїло». Мабуть, усе ж його совість замучила… На час розслідування його утримують в СІЗО.
«Білі босоніжки та жменя «золота» від «мужа»…»
31 серпня теребовлянські правоохоронці привезли молодшу Тетяну додому із Закарпаття. Під приводом нібито необхідності поїхати переоформити банківську карточку поліцейські забрали її з сім’ї закарпатців.
— Я просилася додому, але Сергій мене не відпускав, казав, що я йому подобаюся… Я думала про маму, але не могла до неї зателефонувати.., — каже Тетяна. — А одного дня приїхали чоловіки в цивільному, сказали, що треба поїхати з ними і переоформити пенсію. «Якщо будуть гроші, то їдь!» — дав згоду Сергій. Так я й поїхала від нього. Вже дорогою мені все пояснили…
— Ще не встигли нашу Тетяну привезти, як Сергій уже телефонував, кричав і стверджував: «Верніт мні жону, бо вона од мене дитє носит!» — розповідає багатодітна мати. — Запевняв, що коли Тетяна прощалася з ним, зловила за ногу й не відпускала… Та коли ми сказали, що відправимо Таню, але без банківської карточки, то дуже розізлився. «Я що, буду її годувати?!» — буркнув невдоволено. От і по «любові»… Правда, той «жених» білі босоніжки Тані купив (показує) за 80 гривень, але на три розміри завеликі (усміхається — авт.), у неї ж ніжка маленька, а ще перстень (шукає на підвіконні)…
— Та то біжутерія, — уточнює Тетяна і витягує з якогось закуття жменю «золота»…
…З дня на день Верещинські чекають на домовину з Наталею. Після віднайдення тіла батьки їздили на Львівщину здавати аналізи на визначення ДНК. Лише після ідентифікації останки передадуть для поховання. Як пояснили правоохоронці, тіло Наталі сильно розклалося (зловмисник дав покази слідству, що задушив її 2 серпня), тому не брали на упізнання.
Джерело: НОВА Тернопільська газета