Терноград оперативно. достовірно. цікаво Його картини не піддаються намаганням умістити їх у загальноприйняті рамки.
Його творчість настільки багатогранна, різнобарвна та різножанрова, що не варто й намагатися вписати її у рамки слів…
Його картини не піддаються намаганням умістити їх у загальноприйняті рамки. Вони ведуть у цілковито інший вимір, створюючи сплав із різних світів, змінюючи звичний порядок речей, дивують і шокують, притягують і заворожують, але найголовніше — змушують думати…
«Двовзори» – саме так називає власні картини – оптичні ілюзії з подвійним, а то й потрійним змістом-дном їх творець Олег Шупляк. «Двовзори» — бо, аби їх розшифрувати-розгадати, варто глянути, як мінімум, двічі. Хоча яке там двічі? Їх можна розглядати безконечно…
«Дивує, коли на картину дивляться кілька секунд, — зазначає сам художник. — Книжку ж, скажімо, читають не один день, а на картину, вважають, достатньо побіжно кинутого погляду — невже вона така зрозуміла? Я пишу для того, щоб люди читали мої картини, і зашифровую в них речі, котрі не розкриваються з першого погляду… А глядач повинен включитися в роботу — не просто споглядати, а кожен день щось відкривати собі самому…»
Пейзаж в італійському стилі.
Нашого земляка, бережанського художника Олега Шупляка знають не лише в Україні, а й далеко за її межами: його картини їздили у США, Італію та Іспанію, Англію, Польщу, Угорщину, Данію та Португалію…
Нещодавно Інтернет заряснів захопленими відгуками про його персональні виставки у Польщі, Іспанії та Португалії.
Для пана Олега цей рік видався не лише надзвичайно плідним, а й ювілейним: 23 вересня художник відсвяткував своє 50-річчя… Але наша з паном Олегом розмова не про цифри, а про мистецтво у собі і себе в мистецтві…
— Пане Олеже, кажуть, що треба бути талановитим, аби намалювати картину, і геніальним, аби її продати… Узагалі ж, мені здається, що нас донині не відпускає такий собі романтизований образ художника, котрий повинен бути бідним, і малювати свої шедеври чомусь обов’язково на старенькому горищі…
Українська дума
— Ну чому ж, от я також працюю у маленькій майстерні на старенькому горищі — направду так, це я не для красного слівця кажу, і себе при цьому бідним ні не вважаю, ані не почуваю. Залежить, мабуть, від того, що вкладати у це поняття і що для самого художника важливіше — заробляти чи малювати. У побуті я невибагливий: мені головне, аби було де малювати, чим і на чому… Багатим точно має бути мистецтво — в думці передусім.
Зрештою, буває, що ціна картини далеко не завжди залежить від таланту її автора. Художник може бути дуже талановитий, але його роботи у його час не сприймаються. Але якщо він справді цікавий, він може бути сприйнятий за покоління чи навіть кілька поколінь. Скажімо, той же Ван Гог, якому штучно створили образ бідного-нещасного художника, не був насправді таким аж бідним. Просто нас шокує те, що нині його роботи коштують мільйони, а він жив у дешевому готелі… Насправді ж Ван Гог був дійсно глибоко нещасною людиною передовсім тому, що його не розуміли сучасники…
— Пригадую, як світлої пам’яті Дмитро Стецько якось розповідав історію про те, як столичні журналісти, домовившись про інтерв’ю з ним, шукали у Києві вулицю Гоголя, і не вірили, що митець такого рівня може жити не у столиці… Ваші роботи виставляються і мандрують по всьому світі, про вас пише захоплені відгуки популярне британське видання Daily Mail, а ви тим часом живете у звичайному райцентрі…
«Іду на ВИ!» Святослав Хоробрий. Українським «кіборгам» присвячено.
— Мене часто про це запитують, і тут найчесніша відповідь буде найбанальнішою: це моя Батьківщина, мені тут найбільш комфортно. Я рідко буваю «в миру», а декорації за вікном на мій творчий процес суттєво не впливають. Так, у комерційному плані, мабуть, було б вигідніше бути десь ТАМ, але для мене це ніколи не було самоціллю. До того ж за це довелося б платити відривом від сім’ї або тим, що не зміг би бути повністю вільним. Ні, не хочу! Мені п’ятдесят, а не двадцять, і я і так багато часу потратив на «не ті» речі…
— Кілька місяців тому була курйозна ситуація довкола вашої виставки у кафе-галереї Познані. Туристи з Росії після того, як повечеряли і добряче «зарядилися», “обратілі своі взори к іскусству” і виявили там картини українського художника. У зв’язку з чим… відмовилися платити у цьому закладі!
— Так, був такий курйозний випадок. А що тут ще сказати чи додати?.. Насміялися, та й усе. Такі випадки можуть тільки смішити…
— Талант у вашій сім’ї – спадковий? Адже ви перейняли його від мами і передали сину…
— Ну, виходить, що якось так… Є щось генетичне — задатки, склад мислення… Моя мама, Ніна Дмитрівна, працювала вчителькою біології та образотворчого мистецтва у Біщівській школі на Бережанщині. Самотужки освоїла техніку малярства на склі, працювала у стилі народного примітиву. На жаль, з тих часів дуже мало збереглося її робіт. Я довго їх збирав «по крупинці», згодом реставрував, щоб зробити мамі приємне — організувати виставку її робіт. І ось минулого тижня мені нарешті це вдалося…
Щодо сина, то він до малювання приохотився цілком закономірно: я ж 15 років викладав у Бережанській художній школі, що через дорогу від нашого будинку. Учити сотні чужих дітей і не навчити свою — було б гріхом… Радий, що син проявляє себе творчо: Віталій закінчив Львівську академію мистецтв, навчався і працював у Польщі, тепер поїхав у Німеччину. У нього свій, дуже окремішній стиль у мистецтві, він часто звертається до жанру перфомансу, коли автор сам стає твором…
До речі, донька Мар’яна також навчалася малювання, і їй це добре вдавалося, але здобула освіту юриста. Зрештою, творчий підхід можна застосувати у будь-якій професії.
— Вас часто називають українським Далі. Таке порівняння лестить чи навпаки?…
— Далі це Далі, а я це я. Для художника найкраще, коли його називають своїм ім’ям. Комусь може здатися, що художнику дуже приємно, коли його порівнюють з майстром такого рівня, але щоб я з того дуу-у-же тішився…
Тішуся, що хоч з Ван Гогом не порівнюють, бо зовсім не маю бажання різати собі вухо) (Сміється, — авт.) Далі, принаймні, прожив довге і щасливе життя, чого я і собі бажаю. Щодо того, наскільки моя творчість «схожа» на його… Так, у Далі є картини із «подвійним дном», але я ж не беру його схеми і шаблони, а шукаю свої. Навряд чи можна кожного, хто пише олійними фарбами, називати послідовником да Вінчі, а кожного, хто малює море — послідовником Айвазовського?..
Так, склалося так, що саме «Двовзори» сприймаються як моя візитівка. Але у цих картинах немає ілюзії просто заради ілюзії. Я для себе встановив кілька правил: усі елементи картини повинні бути пов’язані логічно, щоб кожна деталь трансформувалася у поетичний символ. Зрештою, подвійний зміст «Двовзорів» є не тільки у формі: вони про те, що у всьому, що ми бачимо, слід шукати нові смисли. І світ не такий простий, яким здається на перший погляд. Він багатошаровий, і один і той же предмет у ньому може набувати різних смислів…
У мене є цикл «Рідна земля» — картини теж з подвійним змістом, де я застосовую наші первинні коди — такі звичні як бандура, вишиванка, лелека або навіть простий гладущик у незвичних смислових ракурсах. Щоб по-новому, бо заїздилися, замусолилися… Я хочу їх збагатити, хочу, щоб люди побачили ці символи по-новому, у незвичних смислових, осучаснених ракурсах.
Зимовий сон
— Ви якось зазначали, що український колорит ваших робіт пов’язаний із тим, що «мистецтво знебарвлюється, коли зникає національне»…
— У мене є багато повних абстракцій, але там так чи інакше передано колорит нашої землі… Знову ж таки: я ж не художник, який просто зображає. Творити образ — ось завдання мистецтва. Вслухайтеся тільки: образо-творче мистецтво! Сучасне мистецтво, на щастя, позбулось ілюстративної, розповідальної, зображальної та інших прикладних функцій. Залишились прерогативними – творити образ, відкривати нові двері та… дивувати…
Джерело: Оля САГАЛЬ, НОВА Тернопільська газета