неділя , 19.11.2017

Наталя Фаліон: Я собі вибрала такий імідж і нішу, яка не була заповнена

Образ Баби-грім української естради міцно закріпився за Наталією Фаліон, керівником колективу «Лісапетний батальйон», переможницею шоу «Україна має талант», автором народного хіта «Лісапет». На сцені вона мега-енергійна, запальна, дещо зухвала, а в повсякденному житті – скромна та душевна жінка.

Наталія ФаліонЩе з дитинства пані Наталка почала працювати у царині культури, аби аж у досить зрілому віці прокинутися одного ранку відомою на всю країну і… продовжити творити на радість нам усім.

– Наталю Іванівно, я ледве вас «впіймала» між концертами. Розкажіть, будь ласка, де ви виступаєте?

– Ми побували фактично в усіх обласних та районних центрах України. Об’їздили більшу половину районних центрів Полтавщини, багато районних центрів на Черкащині, Чернігівщину, Сумщину, Вінниччину, Хмельниччину, Львівщину.

Даємо концерти не тільки у великих містах, але й у маленьких містечках та селах. Працюємо, загалом, дуже багато. Приїжджаємо додому на два-три дні і знову їдемо на п’ять, сім, десять днів. Знову два-три дні вдома і – до праці.

– За кордоном бували?

–    Так, минулого року відвідали Іспанію. Мали виступи у Малазі, Мадриді та Барселоні. Давали всюди по одному концерту для наших українських заробітчан, які сумують за батьківщиною і нас люблять. Організатори – також українці. Вони знімали зал, продавали квитки, до речі, за дуже доступними цінами.

– Наші люди тут і за кордоном відрізняються?

– Ні. Як і в нас, так і там, вони і сміються, і плачуть, і аплодують, і просять повторити. Мені видається, що ми не заслуговуємо навіть у Бога такої уваги. Часом навіть незручно буває, що люди так фанатично сприймають нашу творчість і хочуть, бодай, хвилину поспілкуватися. Дивуюся, я би так не змогла. Дуже поважаю людей, які можуть виражати свої емоції на 100 відсотків.

– Кому подобається ваша творчість?

– Ну, в нас публіка така, знаєте, певного віку, мабуть. Це – пенсіонери і люди передпенсійного віку. Така наша основна аудиторія, я так дивлюся по концертах. Але в нас дуже багато шанувальників молодих, юнаки, дівчата, діти. Навіть заможні люди і політики люблять нас. Усі люблять. Важко сказати, хто більше.

– Наталю Іванівно, у чому ваша «фішка»? На українській естраді і гумор-шоу є, і чимало жартують про село…

– По-перше, простота. Дуже у нас все просто, доступно, щиро. Я ніколи не граю якусь роль. Виходжу на сцену і там живу. Я можу бути хвора, з температурою, з ускладненнями, мене просто під руки доводять до сцени і я працюю. Не знаю, це, мабуть, енергетика. Це на якомусь підсвідомому рівні. Це обмін енергією – я віддаю дуже багато, але й беру.

Часто буваю в селах і зустрічаю тисячі сільських людей, які в своєму житті нічого не бачили, які знають тільки город, ферму і ніколи нікуди не виїжджали, ну бували у театрах. Вони також мають право повеселитися, добре відпочити. Хочуть відчути себе людьми незабутими. Це дуже дорого коштує – мати такий тил. А я такий тил маю. За мною стоїть вся трудова Україна з мозолями.

Вони прожили таке життя, як я, а я їх люблю. І люди це відчувають. Я люблю ці порепані руки, і мені знайомі всі їхні проблеми. Вони варті того, щоб мати своїх зірок, свій репертуар. Нехай кажуть, що це не високе мистецтво, що це – ринковий проект. Я на це не звертаю увагу. В Україні культура багатогранна.

– Ви складаєте тексти і музику пишете, займаєтеся аранжуванням, тобто, охоплюєте фактично всі етапи творчого процесу. А що вам з усього цього найбільше до вподоби?

– Найбільше люблю створювати пісні. Це така творча мука! От мелодія з’явилася, забулася, потім якась інша. От я вже зробила текст, а може я його перероблю ще раз і ще раз. Люблю момент, коли пісня народжується. Дуже люблю, коли вперше виконуєш пісню на сцені, а люди аплодують, стоячи. Тоді, власне, і бачиш результат.

Так, пісня вдалася. Бо тобі подобається, дівчатам подобається, а не знаєш, як зустріне зал. І коли публіка реагує так прихильно, от тоді і з’являється це відчуття задоволення. Так, я зробила все класно. Людям це подобається, додає їм наснаги, допомагає подолати якусь депресію, прийняти рішення, просто відпочити. Я такі моменти дуже люблю і ціную.

– Як обираєте сюжети для пісень?

– Дуже спонтанно. Я вже колись казала про пісню «Коза гасає по ріллі». От я йшла по дорозі і бачу, коза бігає по городі. Я їхала зі села в містечко. Сумки такі важкі несу, біжу на автобус і бачу – ганяє коза. Перші слова з’явилися «коза гасає по ріллі», почала думати далі… Доки чекала на автобус приблизно годину, то мені ті слова так і роїлися в голові. І поки доїхала додому, пісня вже була готова. Я тільки, щоб не забути, записала на листочку. От вона з’явилася буквально в дорозі.

Є ще одна така «дорожня» пісня. Ми їдемо в автобусі Кіровоград – Кривій Ріг, дорога просто жахлива. Телефонує мій син: «Мамо, що ти робиш?» – «Їду». – «А яка дорога?» – «Ой, дорога жахлива». А він: «Як тобі такі слова: три педалі дві ноги нас заводять у борги?» Я кажу: «Сину, моцні слова. А ну давай ще щось». Він дає мені ще рядочок. Я своїх колег одразу запитую, чи піде. А вони кажуть, що добре, трошки тільки треба щось поміняти. І буквально, доки ми доїхали, вже була пісня «Три педалі дві ноги».

– Тобто, ви творите колективно?

– Люблю прислухатися до думки інших. Тільки щось напишу, одразу комусь телефоную, запитую, чи добре, як воно звучить, чи цікаво. Я сама не дуже рішуча. Хочу, щоб хтось сказав свою думку, чи це добре, чи зле. Тоді я вже починаю заходити з іншого боку. Дуже допомагає мені останнім часом мій старший син. Він має чудове відчуття рими, часто підкидає мені ідеї, а я їх уже починаю розробляти. Роблю текст завжди під себе, бо в мене часто інше бачення, ніж у нього. Так що в нас такий процес ще й сімейний. То сама пишу, то він пропонує кілька речень, а то й цілий текст.

– Чи часто оновлюєте репертуар?

– Часто. Може, інколи й забагато. Я тільки восени випустила новий альбом «Баби-голубоньки» і знову вже маю десять нових пісень. Хочу зробити з них альбом у вересні. Не знаю, вийде він чи ні, але пробую вже на концертах деякі пісні презентувати, наче людям подобається.

– Наталю Іванівно, артисти формату «гумор» чи інших тематичних образів, зазвичай, починають за кілька років працювати в іншому амплуа. Ви про це думали?

– Звичайно, задумувалася. Я собі вибрала такий імідж і нішу, яка не була заповнена. Не спеціально вибирала, просто я сама по натурі така, а з роками зрозуміла, що це моє. Я дедалі більше і більше починаю робити щось ліричне. Вже маю три ліричні композиції. Хоча це дуже мало, але це для мене не характерно. Я – не лірик. Але я їх зробила. І до нового альбому маю «свіжу» лірику. Я вже щось таке хочу серйозне. Є така думка і є таке бажання, і навіть є деякі начерки, фрази. Все-таки, один образ набридає. Хоча я дуже люблю свій образ веселої такої жінки, простої, яка може комусь дати пораду, яка за словом до кишені не лізе, яка вживає перчений гумор. Я не вигадала собі щось і давай працювати у цьому руслі, я завжди така була. З дитинства писала різні сценарії КВК, всілякі мюзикли придумувала, народні пісні переробляла.

– Якою ви були дитиною, про що мріяли?

– Була вредною : ))) У мене все було дуже просто з мріями, я завжди знала, що буду на сцені. Щоправда, не вважала себе настільки талановитою, щоб думати про велику сцену. Але те, що я буду керувати будинком культури, я це знала. Дуже добре вчилася у школі і могла вступати у будь-який навчальний заклад.

Але я пішла в культуру, бо це було мені близьке і я це дуже добре знала. Я практично у клубі в селі виросла. Мій дядько був сорок років директором будинку культури. А я на всі репетиції ходила, допомагала йому, підбирала репертуар, вигадувала різні вечори відпочинку просто так, бо мені хотілося.

– Ви зараз працюєте у місцевому будинку культури? Займаєтеся лише з дорослими чи й з дітьми також?

– Так, зараз я є керівником народного колективу у будинку культури. Займаюся з різними віковими категоріями. Я ж працювала і вчителем музики у простій загальноосвітній школі, навчала дітей від першого до дев’ятого класу співати.

Працювала і зі зовсім маленькими, яких треба було вчити букви, і з тими, які вже щось вміють, і з тими, які вже двадцять років співають, а ти їм кажеш, що давайте зробимо по-іншому. Отож, я прийшла на готовий колектив, але я їх переробила. Я їх змусила танцювати, змінила репертуар. Зі мною зараз ті люди, з якими я співала ще у п’ятому-шостому класах.

– Через ваші руки пройшло чимало людей. Можете сказати, що українці талановиті?

– Талановиті дуже. Довелося мені відкривати таланти. Зокрема, й у моєму селі зараз є хлопчина, мій учень, яким я дуже пишаюся. Я ще в школі зауважила його творчі здібності. Він, щоправда, без музичної освіти. Але це його покликання, він – музикант від Бога.

Пише тексти, музику, має хороші речі і ліричні, і веселі. Закупив собі апаратуру і виступає на різних вечірках. Він перші свої вірші і мелодію мені приніс, я трохи покритикувала, що рима не дуже вдала і ще там щось. Але я постійно спостерігаю, як він творчо росте. Має вже 15 пісень, записав диск.

– Вас запрошували у різні телешоу. Чи ви б хотіли взятися за якийсь проект, де могли б розкручувати молоді таланти?

– Для цього треба чимало грошей. Я знаю, що вже це не потягну. Я – реалістка. У мене вже не ті роки, вже не дуже дружу зі здоров’ям. Відчуваю по собі, що вже й на сцені не довго буду. Я поспішаю працювати, щоб ще якийсь час отримувати задоволення від того, що роблю.

– Ви просто прокинулися відомими після виконання в автобусі пісні «Лісапет»?

– У принципі, так, хоча й до цього нас знали у певних колах, ми вже засвітилися й у столиці, й на телебаченні. Але це було не масово, а так: десь колись. Я не планувала таке ніколи. Я собі працювала й працювала. А воно так трапилося. Ну це ж планувати неможливо. Хіба можна спланувати народну любов?

– Можна мати амбітні плани…

– Ні, ніколи у мене не було таких планів. Навпаки, я ніколи навіть у конкурсах не брала участь. Бо завжди відчувала брак професіоналізму, що я не тягну на співачку. У мене немає вокальних даних, спеціальної музичної освіти, щоб могла щось дуже круто придумати. Я працюю на інтуїції, на харизмі, на своєму образі. Усю свою програму збудувала сама на собі. Використала те, що мені дав Бог.

– Коли ви так кажете, це дивно. Адже виглядаєте жінкою, яка зверне гори.

– Кажу вам щиро, що ніколи не прагнула слави. Слава мене знайшла сама. Навпаки, я почуваю себе навіть незручно. Я ніколи нікому не відмовляю в автографі або бажанні сфотографуватися зі мною, хоча це дуже виснажує. Мені не важко зробити людині приємність, і для людей це важливо.

– На кошти за перемогу в «Україна має талант» ви збудували у своєму селі церкву. Це – данина традиції чи ваша внутрішня потреба?

– Одразу вам кажу, що я не дуже релігійна людина. У церкві буваю на Великдень. Але я розумію, що це має бути. Це не нами придумано, це – споконвіків. Люди мають мати храм – дім для Бога, у кожному селі. Без віри не повинні люди жити. І мені було дуже боляче, що приїдемо кудись, а там церква, як писанка, а мої земляки не мають, де Богу помолитися. Нас з дитинства не привчали до церкви, але потрібно розуміти, що саме так має бути. І що могла, те зробила. Слава Богу, що змогла багато. Після перемоги на шоу не вагалася ні секунди: ми зробимо у селі церкву! Можливо, півУкраїни подумало, що це піар-хід, але це було цілком щиро і від душі.

– Наталю Іванівно, знаю, що ви також допомагаєте АТО.

– Так, робимо це щоразу. Даємо благочинні концерти в себе у районі. Часто звертаються волонтери по допомогу. То я завжди їх прошу: «Люди добрі, не збирайте по 50 гривень, давайте я зроблю вам концерт, заберете все до копійки». І на Волині я таке робила, і в Чернівецькій області. Я дружу з волонтерами, які готують домашню їжу на блокпости.

Двічі на місяць бусиком туди відвозять і голубці, і м’ясо, запечене у печах. Я їх знайомлю з іншими артистами, щоби хтось ще зробив таку добру справу. Нещодавно завершила з композитором Ніколо Петрашем переговори щодо концерту. Таким чином ще хтось з моєї легкої подачі приїде і заспіває. І люди побачать когось відомого і заодно долучаться до доброї справи. От так і живемо. Допомагаємо і будемо допомагати надалі.

– Як ви ставитеся до висловлювань на кшталт «артист поза політикою»?

– То не правда. Ніколи не вірте в такі речі. Якщо хтось їде у ворожу нам державу, то він просто їде заробляти гроші, що би хто не казав.

– Які позитивні досягнення України за роки Незалежності можете відзначити?

– З основних позитивів – це, звісно, свобода. Ми можемо відкрито казати про все, їздити за кордон, займатися улюбленою роботою. Щодо себе скажу, що я з простого сільського клубу зі своїм колективом змогла стати зіркою. Коли хто бачив, щоб самодіяльний колектив був на одній сцені з народними, заслуженими артистами? А ми прорвалися. Нас можна любити чи не любити, але не зважати на нас не можна.

– Ви прожили чималий період радянського життя, залишилася якась ностальгія?

– Ні, ніколи ні за чим не ностальгую. На все свій час. Так, там була юність, була стабільність. Але все було таке обмежене, така бідність. Я би нічого звідти не повертала. Я не з тих людей, які люблять дешеві ковбаси. Мені і зараз багато що не подобається, але для творчості є багато місця. І це – мій час.

Розмовляла Мирослава СТЕПЧУК, “Час і Події”

Читайте також:
“Лісапетний батальйон” привезе до Тернополя нову ювілейну програму “Найкраще за 25 років”

Додати коментар

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

Free WordPress Themes - Download High-quality Templates