Неділя , 22.05.2022

Легенда київського Динамо Василь Рац: від «двожильного Ласло» до.. паралічу

Легендарний півзахисник київського Динамо Василь Рац, «двожильний Ласло», як називали його земляки-угорці, легендарна особистість у складі київського Динамо.

Василь Рац

Він цілими сезонами грав практично без замін, і при цьому демонстрував гру екстракласу. Василь був «залізним режимником», тренувався до знемоги, викладався на полі і… ледь не став інвалідом у 30 років. Як це трапилося?

До Динамо – у 20 років

Василь Рац народився 25 березня 1961 р. в селі Фанчиковому (нині Виноградівська міська громада Берегівського району Закарпатської області). У великий футбол потрапив через львівські Карпати, де дебютував уже в 18 років, а потім, транзитом через вінницький Локомотив, у 1981-ому опинився у київському Динамо.

Таланта з унікальною працездатністю, звісно, швидко помітили, але в основі столичної команди Василь закріпився аж у середині 1984-го, щоправда, після цього рідко залишав поле під час ігор Динамо і збірної СРСР. Деякі сезони Рац справді провів від «дзвінка до дзвінка», без жодної заміни…

Василь весь час був у складі «кістяка» Динамо і збірної СРСР Лобановського, які у 80-их чимало всього навигравали. Сам Василь виграв Кубок володарів кубків, срібні медалі Євро-1988 і по чотири рази – Кубок та чемпіонат СРСР. За Динамо він зіграв 184 матчі, забив 24 голи, за збірну – 47 матчів (4 голи). Ну, а його диво-голи під час фінальних турнірів, ударами з лівої, наче з катапульти, у ворота Франції і Голландії досі перед очима вболівальників.

Фатальне тренування

У 1989-ому легендарні футболісти київського Динамо отримали можливість пограти в Європі. Рац поїхав до Іспанії, але його відрядження тривало лише три місяці – Еспаньол вилетів з Примери, а Василь повернувся до Динамо. В Києві вже грав без особливого бажання, друзів по Динамо-легенді залишилося в команді вже мало, отож, наприкінці 1990-ого вирішив таки піти з Динамо, самостійно готуватися й знайти клуб у Європі.

Перейти вирішив на батьківщину родичів – до Угорщини, і вже домовився про це з президентом Ференцвароша. Але ту сталася біда. Напередодні Нового року, коли всі вже готувалися до свята, півзахисник вирішив ще потренуватися на стадіоні “Динамо”. Побігав годинку, з м’ячем попрацював, а потім півгодини з мокрою головою не міг злапати таксі на Хрещатику.

На тренуванні Василь Рац, Олександр Заваров та Ігор Бєланов (зліва направо)

Приїхав додому, випив сто грам під ялинкою, а вночі ліва частина тіла заніміла — не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Симптоми нагадували параліч, і пізніше лікарі наголошували, що, можливо, далася взнаки 9-річна робота на зношення в київському Динамо. А далі був госпіталь МВС, тривалий курс відновлення…

«Бачив, як страждають сусіди по палаті, яким лікарі, через відсутність найпростіших медикаментів, при всьому бажанні не могли допомогти. І розумів: чим довше залишуся у шпиталі, тим менше шансів на одужання. На ранній стадії хвороби я думав лише про те, як би на ноги встати.

Лежав у шпиталі, а представники «Ференцвароша» все надзвонювали та дивувалися, чому я досі не в Будапешті. Дружина спершу сказала, що я застудився. Але це був не вихід зі становища. Тому, трохи прийшовши до себе, я сам зателефонував у клуб і розповів про все, що зі мною сталося. У «Ференцвароші» до моєї історії поставилися з розумінням. Сказали, що чекатимуть», — розповідав пізніше Василь Рац.

«Бліда тінь» і гра через силу

На щастя, футболісту вдалося більш-менш відновитися неймовірно швидко. Вже за місяць його виписали із помітним покращенням. Він знову міг ходити. Нехай і з тростиною, нехай ліва рука іноді відмовлялася слухатися, але життя поступово налагоджувалося.

Попри перенесену хворобу, Василю запропонували трирічний контракт. Боси клубу очікували на рекламний ефект – Василь був єдиним угорцем у радянській збірній, і ще в середині 80-их, після того, як у Мексиці радянські футболісти обіграли Угорщину з рахунком 6:0, став у Будапешті не менш популярним за місцевих гравців.

Однак Василь повернувся на газон лише блідою тінню самого себе. Футболіст зізнавався, що скоріше мучився, ніж грав: у нього була порушена координація, не тримався в ногах м’яч, а від єдиноборств він постійно падав. Проте Рац все одно змушував себе виходити на газон заради майбутнього своєї сім’ї. Він заробляв, як міг.

«Головні муки були все ж не фізичні, а моральні. Публіка чекала від Раца, якого пам’ятала зі світового чемпіонату в Мексиці та європейського у Німеччині, гри високого рівня. А отримала її жалюгідну подобу. І все ж таки треба віддати належне вболівальникам: вони мене прийняли і жодного разу не освистали. Хоча причин було достатньо. Лівою ногою бити не міг, та й колишня координація залишилася у минулому. Футбол перестав бути для мене насолодою, я змушував себе виходити на поле», — згадував Василь.

Через біль Василь Рац відіграв за «Ференцварош» 7 неповних матчів, у яких навіть забив гол. Виграв чемпіонат і кубок цієї країни. А потім вирішив, що далі так тривати не може і закінчив кар’єру у 1993-ому, в віці 32 років…

Потім Василь займався бізнесом, був у тренерському штабі кількох команд – від Ференцвароша до київської Оболоні. Працював футбольним експертом. А в останні 10 років до футболу повертається лише на матчі ветеранів.

Читайте також:
Легенди українського футболу: Олександр Заваров