Понеділок , 22.07.2024

«Навіть американці говорили: “Дякую за службу!”». Як живе український захисник Сергій Дудік після протезування у Вашингтоні

Нововолинчанин Сергій Дудік захищає Україну у лавах ЗСУ ще з 2014 року. Разом із побратимами тоді ще 51-ї механізованої бригади був в оточенні під Іловайськом Донецької області. З 2019 року Сергій несе службу за контрактом. 

З початком повномасштабної війни Сергій Дудік пішов захищати Україну у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. 

У травні 2022 року в боях поблизу с. Білогорівка Луганської області військовий отримав важке поранення. Ворог обстрілював позиції наших захисників з “Градів”. Бій був настільки запеклий, що Сергій навіть не одразу відчув, що з рукою щось не те і вона погано працює. Побратими допомогли обробити рану і накласти турнікет. Проте через безупинні ворожі обстріли, військовий не зміг швидко отримати необхідну медичну допомогу. Кров почала згортатися і на момент приїзду медиків рука вже потемніла, її довелося ампутувати. 

Минулої зими, разом з іншими українськими захисниками Сергій Дудік отримав високотехнологічний протез у Медичному центрі ортопедії та протезування MCOP у Вашингтоні, за підтримки благодійного фонду Future For Ukraine

Окрім протезування, у Вашингтоні Сергій отримав потужну психологічну підтримку. Це дозволило йому повернутися до життя у рідному Нововолинську, продовжити фізичну реабілітацію, подорожувати та будувати сміливі плани на майбутнє. 

Волонтери Future For Ukraine розпитали захисника про його життя з протезом, який він називає “новою рукою”. Сергій розповів про процес реабілітації, поділився своїми планами та мріями. 

Сергію, чи пам’ятаєте свої перші відчуття із протезом, свої перші думки? 

Звичайно, таке не забувається! Я зрозумів, що мені дуже пощастило. У мене найкращий протез у середній категорії. На жаль, біомеханіка не підійшла через високу ампутацію… Наразі він виконує скоріше допоміжну функцію, приміром, щось притримати. Хоча я мав надію, що протез працюватиме, як моя ампутована рука (сміється). 

Як взагалі рідні й оточення відреагували на вашу “нову руку”? 

Коли надягаю одяг з довгими рукавами, то взагалі не скажеш, що у мене протез. Люди не звертають увагу, бо виглядає, як “повноцінна рука”. У травні, коли я ще служив, навіть був випадок, що мене хотіли поставити у наряд, бо не зрозуміли, що у мене протез.

На жаль, в Україні збільшується кількість людей з протезами. Яким би ви хотіли бачити ставлення людей до протезованих? 

Я б хотів побажати деяким українцям мати трішки більше поваги до людей з протезами. Бо часом спостерігаю реакцію, мовляв, “мене війна не зачепила і ти мене не чіпай”. Тобто немає розуміння. 

Наприклад, в транспорті доводиться просити, щоб поступилися місцем, бо їхати стоячи мені незручно — треба обома руками триматися, а у мене ж протез. Хтось реагує зі співчуттям. А деякі відповідають, мовляв, “ну а від мене чого ти хочеш?”, — є й такі випадки. 

А ви наразі проходите реабілітацію? 

З військової служби мене списали, тому державного фінансування на мою реабілітацію більше не виділяється. Проте є фітнес-тренер Юлія Коваль, яка проводить онлайн-тренування для військових з ампутаціями — це її особиста ініціатива. Я у неї тренуюсь. Оскільки в мене немає руки, відбувається деформація хребта. Юлія показує спеціальні вправи, щоб цьому зарадити. Вона навчає як можна проходити реабілітацію вдома, щоб людина була підготовлена до подальшого життя. 

Добре, що ви тренуєтеся навіть вдома! Сергію, а що ви наразі вмієте робити протезом?  

Він у мене більше, як допоміжний. Можу взяти пляшку води, притримати та відкрити її. Можу тримати якийсь пакунок.  

Нещодавно спробував стріляти з лука — це мені дуже сподобалося! І в мене все вийшло. Щоправда, довелося трохи “підкрутити” протез, бо він на таке не розрахований. 

Що дається найважче у терапії? 

Найважче психологічно! Усвідомити це все… 

Я коли був у госпіталі ветеранів війни в Луцьку, туди приїжджали французи. Вони говорили, що понад 90% людей з ампутаціями верхніх кінцівок відкладають протези та перелаштовуються на одну руку. А протез використовують, як щось “косметичне”. Чимало людей не можуть психологічно звикнути до відсутності кінцівки.   

Але за себе скажу наступне: я просто однією рукою можу зробити щось швидше, ніж з протезом. Тому інколи виникає бажання відкласти протез. 

Але ж ви все одно не кидайте реабілітацію! 

Так, я не кидаю! Я й надалі вчуся користуватися протезом. 

Ви сказали, що психологічно дуже важко звикнути до відсутності кінцівки… Як взагалі змінився ваш внутрішній стан, ваше життя після протезування? 

Я хочу дуже подякувати фонду Future for Ukraine. Тому що найбільше психологічне розвантаження у мене відбулося саме під час протезування в США. Я тоді відчув — життя триває! Частенько згадую як було в Америці — у мене залишилися виключно приємні спогади. 

Крім того, я не зациклився на війні та, можна сказати, що наразі я вже не живу війною так, як раніше. Оскільки вже не є військовозобов’язаним.  

Але ж ви продовжуєте спілкуватися з побратимами? 

Обов’язково! 

І що вони кажуть про ваш протез? 

Вони раді, що я залишився живим — це найголовніше.

Я тільки зі своїми побратимами й можу спілкуватися про війну. Простій цивільній людині не поясниш як воно вибухає, як швидко треба ховатися… А ми з побратимами можемо й посміятися після бою — як міна “лягла” і піску наївся. 

Трохи чорного гумору, так? 

Це завжди присутнє між побратимами (усміхається). 

До речі, назад на службу вас не звуть? 

Я більше не військовозобов’язаний, бо у мене висока ампутація верхньої кінцівки — вище ліктя. Тому я остаточно знятий із військового обліку. 

Але я б із задоволенням побув би біля хлопців, передав би їм свій досвід! Передаю поки телефоном. 

Сергію, а що б ви порадили людям, які втратили кінцівки? Як триматися, жити далі?  

Є одна велика халепа — коли людина закривається і знаходить розраду в алкоголі!  

Чимало військових (не тільки з ампутаціями) починають зловживати алкоголем. Випив — і наче легше стало, швидко втягуєшся у цю залежність.

Але алкоголь до добра не доводить! Я його не вживаю! І раджу іншим не закриватися в собі, не замикатися. Бачив як деякі мої колеги сильно занепадали духом. У таких випадках варто звернутися до психолога. 

Що особисто вас тримає на плаву? 

Я дякую Богу, що залишився живий!

Мені життя відкрилося в інших кольорах. От дивлюся, куди б мені з’їздити. Нещодавно відвідав Німеччину — дуже мені захотілося побачити парк Сан-Сусі, а також Бранденбурзькі ворота. 

Вирішили відкривати для себе світ?  

Так, життя продовжується! І є багато місць, які я хотів би побачити. 

Куди плануєте відправитися наступного разу? 

Поки особливо не планував… Тут ще є така штука — мовний бар’єр. Треба їхати з кимось, хто іноземні мови знає. А то згадую цікавий випадок, який трапився у Вашингтоні. Ми з хлопцями (іншими протезованими військовими) утрьох пішли кави попити. Зайшли до кав’ярні і ламаною англійською пояснили, що хочемо три еспресо. Питаємо в офіціантки чи зрозуміла замовлення? Вона киває — зрозуміла… І наливає нам три еспресо в одну чашку.

Хлопці знову намагаються пояснити, що нам треба три окремих еспресо. Знову питаємо: “Зрозуміла?”. Вона — “Так”. І знову наливає нам по три еспресо, але вже у три різних чашки (сміється). 

Ото напилися ви кави! 

Ой, так! З того моменту зрозуміли, що без перекладача по кафетеріях краще не ходити (сміється). 

То треба, Сергію, ще й англійську мову вивчати. 

Так, треба… Але у мене є ще одна мрія! Щоб в Україні з’явилася якась програма, яка б навчала людей з протезами керувати автівкою. 

Дуже хочу своєю машиною пересуватися. Бо у мене в перспективі тільки маршрутка і все (сміється). 

А була б машина! Я б сів і кудись поїхав. Я живу у Нововолинську Волинської області, то у нас тут поруч кордон із Польщею. То міг би машиною покататися там. 

Тому моя найбільша мрія на майбутнє — більша мобільність. Була б мобільність — не сидів би вдома і не крутив би телефон, а подорожував би. На Волині є найглибше озеро України — Світязь. Поїхав би на озеро, походив би пляжем (усміхається). Або заїхав би у Луцьк, походив би замком Любарта. Хоча я це вже робив (сміється). 

Ну нічого, ще раз можна походити… Бажано з коханою людиною поруч… 

Воно то так… Але дівчини у мене поки немає. Я, можна сказати, в активному пошуку (сміється). 

А про що ще мрієте, що хочете здійснити найбільше? 

Дуже хотілося б в гори піднятися… А також хотілося б ще раз з’їздити в США (сміється). Побачити дівчат з української діаспори, які тоді нам допомагали. Подякувати Майклові, який зробив мені протез. 

Хочу сказати, що протезування у США — це була для мене дуже потужна психологічна реабілітація. Я зрадів, що нарешті маю протез! Бо напередодні вже почав “заглядати у чарку”. Руки опускалися через ампутацію. 

Тому поїздка до Америки та отриманий там протез психологічно розвантажили мене. Плюс, там я отримав сильну підтримку: американці часто говорили мені: “Дякую за службу”! 

Чи підтримуєте зараз відносини з кимось, кого зустріли у Штатах? 

Так, з української діаспори люди цікавляться як я. 

Чим ви зараз займаєтеся, чим живете? 

Наразі працюю з Юлею Коваль. Вона планує онлайн проводити реабілітацію військових. 

Я дуже хочу допомагати військовим! Психологічно підтримувати людей з ампутаціями. Показувати їм власним досвідом — життя продовжується! 

Чи отримуєте ви підтримку від рідних? 

Звичайно! Рідні підтримують. Інколи навіть занадто сильно опікуються мною (сміється). Буває одягаю кофту, а мені — “давай допоможу”. Я відмовляюся, бо сам маю навчитися одягатися з однією рукою. 

Що б ви порадили близьким військових з точки зору комунікації? 

Знаєте, деякі люди задають такі дурні питання: “А як стріляти, а як вбивати, а скількох ти вбив?”… Про таке взагалі не можна запитувати!

Варто розуміти, коли військовий ділиться з вами певними спогадами, він знову переживає ті бойові хвилини. Це повторювана психологічна травма. От рана загоїлася, людина намагається це забути, а ви змушуєте її знову згадувати — відкривати ці рани. 

Дуже важко згадувати ті бойові години. Про такі моменти я стараюся спілкуватися тільки із побратимами — між людьми, які це зрозуміють, а не будуть запитувати тільки з точки зору своєї пустої цікавості. 

Сергію, дякуємо вам за цю душевну розмову! Можливо ще хотіли б додати щось наостанок? 

Чекаємо на перемогу! Щоб скоріше перемогли орків. Україна буде наша!   

Ви можете також допомогти нашим військовим, які зараз очікують своєї черги на протезування від фонду в межах програми “Протезування українських військових 2023” та долучитися до збору на кейс. Віддячимо захисникам за те, що вони ціною власного здоров’я боронять наші землі! 

Читайте також:
“Життя продовжується, ним можна насолоджуватися навіть з протезом”. Як живе захисник після протезування у Вашингтоні