Терноград оперативно. достовірно. цікаво Я хочу, щоб жінки, котрi щовечора зi страхом чекають повернення п’яного чоловіка, знали, що після розлучення життя не закінчується і терпіти знущання не варто.
Мені 32 роки. Я виросла в дуже забезпеченій сім’ї і ніколи ні в
чому не знала вiдмови.
Природа нагородила мене довгими ногами та
розкішним волоссям, тому привернути увагу чоловікiв мені ніколи
не вартувало багатьох зусиль.
“Ударив раз, ударить i другий”
Коли перший раз брала шлюб, а було мені тоді лише 21 рік, я, як і більшість
наївних дівчат, вірила: ось він — мій єдиний і коханий принц, з яким
проживу все життя. І коли в церкві пролунало: “Допоки смерть не розлучить
вас”, я навіть уявляла, як мене, стареньку бабусю, усю вкриту зморшками
ховають в один день з моїм таким же древнiм чоловіком.
Весілля у нас дуже розкішне було. Приїхало 320 гостей. Святкували в
найкращому ресторані. Столи вгиналися від вишуканих наїдків. Келихи
наповнювали лише елітним спиртним.
Розважало нас п’ять музичних гуртів, а
посуду побили стільки, що ніякого щастя на нього не вистачило б. Гроші,
подаровані гостями, ми рахували уcю шлюбну ніч.
Не знаю, скільки наші батьки витратили на організацію нашого весілля, але
на подароване ми купили собі машину, ще й відпочили.
Та мій чоловік одного разу вдарив мене. Навіть не вдарив, а побив. Бо до
того ніхто й ніколи не піднімав на мене руки. Можливо, треба було йому
вибачити… Не знаю…
Але моя мама каже: “Ударив раз, ударить і другий”. А
я не належу до тих жінок, які готові вже життя терпіти знущання, аби тільки
люди не кидали у спину “розлучена”.
Я згадала, що обіцяла Боговi жити з Володимиром і в радості, і в горі, але
“смерть” таки розлучила нас. Це була кончина наших почуттів і нашої родини.
Спроба номер два
Ви думаєте, я плакала, коли розлучилася? Ні! Я святкувала! Але дуже вже всі
в нашому селі мені співчували.
Найбільше мене дивувало співчуття аж
фіолетових від побоїв п’яних чоловікiв старших жіночок, котрi ті синці
носили з такою гордістю, ніби їм за це пільги на газ давали.
А я гордо носила звання розлученої. І мене не мучило те, що поламала
обітницю. Я тішилася, що більше не боюся отримати кулаком у голову. А в 25
років вдруге вийшла замiж. Так, так. Не просто в РАЦС, а до церкви пiшла на
друге своє вінчання і дала другу обітницю.
Другий мій чоловік був власником мережі магазинів у місті, що поблизу
нашого села.
Тому, коли я ходила від хати до хати зі словами: “Просили
мама, просили тато”, ніхто із сусідів навіть не пискнув, що я вдруге планую
почути оте “I поки смерть не розлучить нас”.
Чому? Тому що все село їздило на закупи в магазини до мого чоловіка і
кого-кого, а мене вголос вони засуджувати не наважилися. Це по-перше.
По-друге, у нас, на Рівненщині, не дуже популярне таке поняття, як
“розвінчання” або церковне розлучення. У нас нема навчань перед шлюбом, а
священик у нашому селі без проблем дозволяє повторний шлюб.
Без проблем і
за окрему “пожертву” на храм. Храм, до слова, уже вiсiм років добудувати не
можуть, хоча всі віряни справно жертвують на нього кровно зароблені
гроші…
Мої батьки вирішили, що перший шлюб не вдався, бо весілля було “скупе”
(хоча все село його обговорювало ще місяць). Тому на другий раз підійшли до
цієї справи зi ще більшим розмахом.
Бавилися ми два дні й навіть згадали про традицію кликати на третій день
усіх на “борщ”. Гостей, правда, було вже 280 (після першого розлучення
трохи “друзів” у мене відсіялося).
Але на подаровані гроші ми з чоловіком
купили на дві кімнати більшу квартиру, ніж до того була в мене і записали
її, зрозумiло, на мене.
Через 11 місяців я вже жила в цій квартирі сама і знову мала тавро
“розлученої”. До цього любі мої односельцi додали ще й тавро “поробленої”.
Бо де то бачено, аби кобіті так не щастило! “Порча. Сто відсотків”, —
казали добрі бабці моїй напівпритомній мамі.
А мій чоловік лишив мене після того, як його друзі розповіли, що в мене
роман iз його товаришем. Чи був у мене з ним роман? Був! Але лише тому, що
мій законний чоловік завжди пропадав на роботі (або ще десь), а на мене
часу ніколи не мав або вже не хотів мати…
“Йди до Маруськи. Хай віск злиє”
Але мені завжди було цікаво, чому всі співчували мені в тому, що я двічі
розлучена? Досі не можу зрозуміти. Та я три дні в нічному клубі святкувала
“похорон” свого другого невдалого шлюбу. Чи треба все життя мучитися з
чоловіком, якому закупити унітази в магазин важливіше, аніж побути з
дружиною?
Моя мама страждала від нестерпних монологів її сусідок: “А може, вона
гуляща?”, “А що ж їй так не щастить?”, “Йди до Маруськи, хай віск злиє”. А
я в цей час знову ходила на побачення, розважалася і знову… мріяла про
весілля та білу сукню. Не сиділа в чотирьох стінах із заплаканими очима, бо
вірила, що народилася не для того.
І вірила недарма. Я втретє одягла розкішну білу сукню, яку батьки привезли
мені з Франції. Вони не хотіли, аби я знову вінчалася, просили пожити
якийсь час “на вiру”, а потім уже йти до церкви.
Та я дуже хотіла, аби все
було “по повній програмі”. I Бог благословив й цю спробу. Можливо, тоді б
вона була вдалою… Ну так мені тоді думалося.
Було мені тоді вже 30 років. У церкві, коли потрібно було пройти навколо
престолу тричі, священик з усмішкою спитав: “Ну ти, Інно, уже знаєш, що
треба робити. Так?” І всі почали сміятися.
Найголоснiше сміявся священик.
Хоча я б на його місці мовчала, бо за ту “пожертву”, яку ми дали, можна
було не лише той храм добудувати, але й почати будівництво нового.
До речі, я й сама тоді сміялася. Бо була щаслива. Бо два попередні шлюби
були невдалі й мене тішило, що тих двох чоловіків біля мене вже немає. І я
думала: можливо, тепер пощастить?
На весіллі до всього вже підходила з гумором. Приблизно знала, скільки
телевізорів, чайників, пилесмоків, наборів посуду і сертифікатів на
відвідини спа-салону, фотостудії і мережі відпочинкових комплексів (то все
наша родина) мені подарують. І мені не було нудно.
А наша тiтка Гануся традиційно подарувала мені те, що не підійшло їй. І,
розпакувавши коробку, я побачила хлібопічку, яку я, на її ж прохання,
подарувала їй на день народження.
Мамин брат знову сказав той самий тост,
що і на попередньому весіллі, про “бажаю вам кохання такого, як небо”, але
от мій рідний брат здивував спеціально написаним для мене віршем.
Єдине, що тамада провів один такий самий конкурс, який був на другому моєму
весіллі, то мама потім мене свяченою водичкою кропила зі словами: “Не
заплатимо тому придурковi”.
Третє моє весілля було ще розкішнішим, ніж два попередні. Гостей було 360
(батьки запросили далеких родичів, бо думали, що саме вони прокляли мене
перші два рази за те, що їм не надiйшло запрошення).
Усі подаровані гроші ми поклали в банк на спільний рахунок, який потім я
віддала своєму тепер уже третьому екс-чоловіковi, бо я і так була абсолютно
забезпечена.
Так. Ви правильно прочитали. Екс-чоловіковi, бо і з ним я теж
розлучилася. Чому розлучилася? Бо почуття спочатку охололи. Потім зникли. А
відроджувати їх було пеклом для нас обох. І ми подумали, що не хочемо одне
одного мучити.
Я буду щасливою!
Ось ви це все прочитали, і я не знаю, яка думка у вас сформувалася про
мене. Можливо, хтось, як моя бабця, назве мене легковажною. Можливо, хтось,
як сусідки моєї мами, знову мені поспівчувають. Або хтось, як моя кума,
назвуть мене хворою колекціонеркою шлюбних церемоній. Але я пишу зовсім з іншою метою.
Я хочу, щоб жінки, котрi щовечора зi страхом чекають повернення п’яного
чоловіка, знали, що після розоучення життя не закінчується і терпіти
знущання не варто.
Я хочу, щоб жінки, яких залишили і принизили, знали: це
був не ваш єдиний, а своє кохання можна і потрібно шукати навіть до
старості.
Я хочу, аби люди, котрi розлучилися і зруйнували обітницю шлюбу,
не боялися знову бути щасливими.
Тож знову хочу бути щасливою. І якщо зустріну ще когось, від кого тьохне
серце (а я його зустріну), знову піду в РАЦС. І піду в пишній сукні й під
гучну музику. А чому я маю бути щасливою тихенько? Нехай усі про це знову
знають!!!
Єдине, не знаю, чи вінчатимусь. Бо храм у селі так і не добудували, а
священик уже має дві машини. Навiщо вже йому тi “пожертви” давати. Хоча,
якщо серйозно, напевне, просто стала глибше ставитися до своєї віри,
обітниці шлюбу і дуже вже хочу, щоб Бог мене з кимось таки поєднав, аж до
того часу, “поки смерть не розлучить”.
Зрештою, якщо мій четвертий чи шостий (тьху-тьху-тьху) чоловік мене не
вдарить, не покине, не зрадить, не розлюбить, то ми з ним ту обітницю перед
Богом завжди можемо дати. Але лише тоді, коли будемо до цього справді
готові.
“А ми тобі на четверте весілля лише поштiвку подаруємо. Бо ніяких грошей на
тебе не вистачить”, — жартуючи, сказали мені якось мої подруги.
Чи, може, вони не жартували? Я не знаю 🙂 І для мене це не важливо. Значно
важливіше бути щасливою, а не прожити в шлюбi у сльозах лише тому, що хтось
обітниці порушує, а мені не можна.
І ще додам, що голлівудська красуня та кіноакторка Елiзабет Тейлор
(знаменита Клеопатра) вiсiм разів виходила заміж за сімох чоловіків (двiчi
за одного й того ж). І була щасливою.
Інна, 32 роки
Джерело: poradnykzhinky.com