Терноград оперативно. достовірно. цікаво Тернополянка Лілія Ліхновська не займалася спортом до 29 років. Престижну посаду в банку змінила на пілон. Через гору критики й несхвалення Лілія Ліхновська стала успішним тренером з “пол денс”.
До того ж є Кандидатом у майстри спорту з жиму лежачи. Своїми злетами й падіннями, які мотивували вдосконалюватися, та як вдалося переконати усіх, що «пол денc — ніякий не стриптиз», розказала журналістам «Доби».
Вона далеко не строга, як здається на перший погляд, навпаки, добра й щира, бо ж, найперше, Ліля— мама двох діток. Спортивний шлях почала 5 років тому. У школі, в університеті з фізкультурою не дружила через проблеми зі здоров’ям. Виросла в селі на Борщівщині. До роботи батьки привчили змалку. Після закінчення вишу, заміжжя, народження дітей — почала займатися пол денс. Три роки назад вона ризикнула, обравши пілон основним заняттям.
Завітавши вперше у фітнес-зал, від адміністратора дізналася про пол денс. Перші асоціації, ніби щось на підлозі. Мені пояснюють: «Бачиш оті дві труби, от на них потрібно робити різні трюки». Одразу подумала,— стриптиз. «Ні, — переконують, — прийдіть і спробуйте».
«Куди ти ходиш, ноги вічно сині, що ти там робиш?»
У Тернополі цей спорт був мало відомим. Вдома переглянула різні закордонні відео, вразили мене акробатичні трюки: крутки, перевороти… Зрозуміла, це ніякий не стриптиз — це круто, це акробатика на пілоні. На першому занятті, коли тренер Аня показала декілька елементів, сказала, — це порушує усі закони фізики. Спробувала я, але навіть ноги не могла закинути. Думала, мені ніколи не вдасться. Все ж заняття відвідувала й помалу вчилася. Вдячна тренеру Ані Кузьмі за знайомство та прив’язану любов до пол денс.
Перші виконанні елементи давали щораз більшу мотивацію. Я гордилася своїми синяками та мозолями на руках. Чоловік питав: «Куди ти ходиш, ноги вічно сині, що ти там робиш?». Він спершу не розумів.
«У тридцять – кардинально змінила своє життя»
Ходила на пол денс півтори року. Зрозуміла, що можу спробувати себе у ролі тренера. Працювати почала в іншому фітнес-залі, який досі є постійним місцем роботи. Тоді одночасно поєднувала і роботу в банку, і пол денс. Додому приходила пізно, було важко. Вирішила — йду з банку. Рішення усіх шокувало: як на роботі, так і в сім’ї. Але вірила, що на правильному шляху. У тридцять я кардинально змінила своє життя.
«Довела всім – це ніякий не стриптиз»
Переломний момент — майстер-клас у парку Шевченка на Галицькій дефіляді. У ЗМІ написали замітку. Пам’ятаю, двісті негативних коментарів, майже всі одного ґатунку. Тоді сказала собі: доведу всім — це ніякий не стриптиз. Після занять залишалася, тренувалась, вчила нове.
Впертість і настирливість — доказ мого успіху в пол денс. За три роки я виросла, відгуки змінилися, чоловік в захваті, гордиться мною. Я задоволена собою. Приємно, коли тебе впізнають.
«Діти на пілоні, як мавпочки»
Усіх клієнтів зацікавлює те, що витворяю я, вони хочуть також навчатися. Існує багато напрямів у пол денс. Мені до вподоби поєднувати танці з акробатичними трюками. Люблю, щоб це було круто. А дівчата є різні, хтось більше любить танець, хтось елементи. Я намагаюся давати і те, і те. У пол денсі важлива постановка. Намагаюся танцем показати настрій. Вчу й інших поєднувати елементи, чудити… Одна з моїх дівчаток уже працює тренером.
Багато працюю з дітками, вони сприймають пол денс, як розвагу. Вони енергійні: крутяться, скачуть, перевертаються. Коли вилазять на пілон, поводяться, як мавпочки. Я не встигаю за ними дивитися. Щось виходить, — тішаться, як слоники. Мені з ними весело. Буває трохи сварю, але в кінці завжди хвалю і роздаю солодощі, як нагороди за працю. Моя дочка теж відвідує пілон, їй подобається. Та, на жаль, не завжди має змогу, бо, окрім цього, Валентина навчається в художній школі. Колись і я малювала, але талант не розвинула. Здібності до малювання побачила в неї. Тому, хай не втрачає можливості, згодом обере сама, що їй ближче до душі. Як не дивно, син Назарій теж малює.
«Я стала борцем, знаю, немає нічого неможливого»
Пол денс відкрив мене, я стала іншою, — впевненою у собі, більш комунікабельною. У моїй сім’ї повністю змінено раціон, харчуємося лише здоровою та корисною їжею. Я стала борцем: фізично сильною та характером. Я знаю свої недоліки, є ще над чим працювати. Але тепер переконана, — немає нічого неможливого. Головне себе не жаліти. Кажуть: «Тааа, це треба бути професіоналом, займатися цим». Так, ніщо легко не здобувається, потрібні зусилля, важка праця, але те, що бажаєш, реально досягнути.
