Терноград оперативно. достовірно. цікаво Поки каліфорнійська спека полудня присипляє блакитну траву на Голлівудських пагорбах, її чорний приземистий Пріус стрілою ріже каньйони цієї місцини.
Американка Голлі слухає курс із вивчення української й – напружено стежить за дорогою, пише Голос Америки.
Щоразу її рука тягнеться до кнопки й відмотує запис, щоби знову почути незнайомі слова.
“Тату, чому ж ти нас не навчив української ще в дитинстві, коли це було так легко?”, – каже вона.
За кермом 67-річна Голлі Паланс. Наприкінці 1970-х її зірка засвітилася спершу в британському, а згодом і американському кіно. Проте їй, дочці знаменитого голлівудського актора українського походження Джека Паланса, не судилося досягнути батькової слави. Але саме це хвилює Голлі найменше.
Тато навчив її головному – понад усе треба бути чесною з собою. А ще – він прищепив їй любов до далекої України. Це тому через більш ніж десятиліття від дня його смерті, за кермом автомобіля в далекій Каліфорнії, вона вчить українську й планує мандри на далеку Тернопільщину, щоби вперше відвідати село свого дідуся.
Її батько Джек Паланс походив із української родини шахтаря, що приїхала на заробітки до штату Пенсильванія. Перш, ніж стати зіркою голлівудських вестернів й отримати “Оскар” за кращу роль другого плану у 1992 році, він спробував себе в найнеймовірніших професіях: боксера, двірника, пілота. В історії кіно він запам’ятався ролями грубуватих ковбоїв, друзям – простотою й запальним гумором, а от для Голлі все це лише узагальнення. Бо її Джек Паланс був “неймовірним – складним і дуже простим водночас”.
Голлі Паланс
– Я була татовою донькою і я його обожнювала, – пригадує Голлі. – Саме тому мені дуже важко виокремити якийсь один спогад про нього. Коли я вийшла заміж й народила дітей, мій чоловік, як кінорежисер, часто мусив їздити на локації. Тоді батько приїжджав й залишався з нами. В той час татові було десь 70. Він був найкращим дідусем в усьому світі. Він був настільки добрим з моїми дітьми – Лілі та Спенсером… вони називали його Пакі. Це ім’я вигадала моя донечка, якій все не вдавалося вимовити “грендпа”.
Ми багато мандрували родиною, коли він знімався у Європі. Тож зі своїх дитячих спогадів я теж маю купу історій. Він дуже любив читати нам, коли ми були маленькими. Моєю улюбленою книжкою була фантастична новела Мері Нортон “Позичальники”. То була історія про малесеньких чоловічків, які під дошками підлоги мали власний дім й любили позичати речі з горішнього будинку, де живуть “звичайні” люди. Наприклад, чоловічки могли взяти сірникову коробку і перетворити її на ліжко. А кришечку від пляшки – на свій стіл.
Ще батько готував неперевершені голубці. Часом він влаштовував змагання з братом і сестрою на кращі голубці. Вони завжди сперечалися чи класти в них квашену капусту або гриби. Мій тато клав і те, й інше. Саме він навчив мене робити голубці. Але навіть краще за мене їх робить моя сестра Брук. В цьому вона просто фантастична.
Часто він допомагав мені писати вірші в школу. Коли мені було 11-12 років, нам дали домашнє завдання: написати поезію для школи. Пам’ятаю, як ми сиділи на задньому дворику й він давав мені поради. Він був дуже гарним слухачем. І казав мені: “Про що ти хочеш написати?”. А я відповідала: “Це має бути щось про Абраама Лінкольна. Я написала перший рядок: Abraam Linkoln was big and strong”, і тато перепитав мене: “А якою може бути рима до слова “Strong?” Я відповіла: “Не знаю тато, а ти як думаєш?” Він відповів: “А як щодо того щоб сказати wrong? Відтак я написала: “Abraam Linkoln was big and strong, I’ve heard that he never did anything wrong” (Абрагам Лінкольн був великим і сильним, І я чула, що він ніколи не помилявся – в перекладі з англ. – авт.).
Одні з найщасливіших років ми провели з ним на ранчо. Коли мені було 16, моїй сестрі Брук 14, а брату Коді 11 років, тато купив ранчо за Лос-Анджелесом. Ранчо нагадувало йому Пенсильванію, де він народився й виростав і, думаю, це була головна причина, чому він його купив.
На той час наші батьки були розлучені, але ми їздили до батька на вихідні. Він вчив нас – їздити верхи на конях, не боятися підходити до корів і годувати їх. Також у нього було маленьке телятко Вакка, яке він безмежно любив. Він ставився до нього так, ніби це була його величезна собака. Вацці та ще одному улюбленцю – півню Емілі – було дозволено заходити в дім.
Батько багато чому мене навчив. І хоча зараз у моєму домі не живуть ані кури, ані телята, той час залишається в моїх спогадах незабутнім і кумедним. Мій батько був ексцентричним, складним і йому надзвичайно важко давалося життя в місті. Саме тому у нього були тисячі акрів біля Тегачапі, в Каліфорнії. Там йому подобалося жити. Так само, як йому подобалося жити в Пенсильванії, де він також мав ферму. Я б сказала, що він був сільською людиною.
Любов до села передав йому мій дідусь Джон Палагнюк, якого ми називали Джеджі. Джеджі помер, коли мені було п’ять чи шість років. Я його бачила всього кілька разів у Пенсильванії. Мій батько його ідеалізував. У селі всі кликали дідуся – Великий Джон.
Він був у церковному хорі, працював актором, писав книжки, а ще був надзвичайно знаменитий тим, що міг підняти стіл у барі за допомогою самих лише зубів.
Я ніколи не бачила фотографії на підтвердження цього, і в таке, звісно ж, важко повірити, але мій тато розповідав цю дивовижну історію безкінечну кількість разів. Мій дід не став актором: він помер від захворювання крові, коли йому було 55 років, але він передав любов до акторської гри сину…
Цікаво, що в Голлівуді батько не соціалізувався, оскільки не почувався там комфортно. З ним ніколи не було тяжко, але він був непростим. Він був дуже складним і водночас дуже скромним. Коли він приїхав з моєю мамою до Каліфорнії на початку 1950-х, спершу вони ходили на вечірки в Голлівуді, але щоразу він почувався там ніби був не в своїй тарілці.
Навіть не знаю як це пояснити. Він був тим, хто відправився з рідного штату на пошуки нового життя. Я не хочу сказати, що він почувався винним, але, думаю, він хотів бути чесним із собою й зі своєю родиною в тому, ким він був насправді. Він був дуже гордим, і його батьки так само дуже-дуже пошилася його досягненнями.
На Оскарівську церемонію він попросив мене піти разом із ним. І ви ж знаєте, що сталося? Він впав на підлогу й почав відтискатися. Важко описати, що я тоді переживала. Адже коли у вас є батьки, вам хочеться просто, щоб вони були нормальними… Але коли він почав відтискатися, я подумала: “О, Господи… о, Господи, що він робить?” Та наш друг, який сидів поряд заспокоїв мене: “Припини хвилюватися, – сказав він. – Це тобі здається, що він витворяє щось недоладне, бо він твій батько, а решті здається, що зараз він фантастичний”.
Коли через багато років я переглядала запис того моменту, я думала, що батько тоді й справді був чудовим. Він як ніхто вмів скрізь залишатися тим, ким він був. Він ніби заявляв усім: “Я є я. І вам не обов’язково мене любити. Я сподіваюсь, що ви будете, але якщо ні, то біс із вами”.
До Голлівуду він був боксером і двірником. Не було жодної справи, яку б він вважав нижчою чи негідною. Він дуже тяжко працював і хотів досягнути успіху. І якщо він і вчив нас чомусь, то робив це своїм прикладом. Він був свого роду тихим чоловіком.
Не надто любив багато розповідати, що саме нам треба робити. Він ніколи не казав: “Ти маєш стати лікарем, або ти мусиш вивчитися на юриста”. Ні. Все що він казав було: “Працюй старанно, роби те, що тобі до душі, й будь щасливою”. Він був людиною з величезним відчуттям поваги, тож ніколи не втручався в моє життя, щоб сказати, що мені слід робити.
Здається, професію я обрала під його впливом. Це було щось на кшталт – або ти виходиш із системи або залишаєшся у ній. Я мала дуже багато щасливих дитячих спогадів із наших мандрів Європою – ми жили в Берліні, Женеві, Римі. Я ходила до школи у всіх цих трьох містах, поки він працював. Отже Європа для мене була дуже щасливим місцем. Відтак, коли мені було 19 років, я вступила до Лондонської школи драми, де вивчилася на актрису. Лондон – і досі моє улюблене місто.
Після навчання я залишилася працювати в Британії на сім чи вісім років. Тоді я працювала в театрі, на ВВС. Зіграла епізодичні ролі в таких фільмах, як “Омен” (Голлі виконувала роль доглядальниці Омена – авт.). Але після цього я повернулася до США – в Нью Йорк.
Батько давав мені багато професійних порад, коли я почала зніматися в кіно. Він казав наскільки важливо бути справді присутньою в момент зйомок і цілковито відкриватися, дозволяти камері наближатися до тебе. Згодом, коли я пішла з кіно в журналістику, батько час від часу запитував мене: “Ти точно оце вирішила, що більше не повернешся в кіно?” І я йому відповідала: “Не хвилюйся тато, я зробила правильний вибір”.
У мене не було того захоплення акторським ремеслом, яке мав мій батько, не було тієї пристрасті. Коли я вийшла заміж і народила дітей, я відпустила думку, що обов’язково маю стати актрисою. Я не була настільки успішною, як мені хотілося, і вважала, що якщо вже бути акторкою, то великою, а коли не бути великою, то не варто нею бути взагалі. Так я стала журналісткою. Цікаво, що батько був випускником Стенфорда саме за спеціальністю журналістика, але працювати журналістом він не захотів бо зрозумів, що журналісти багато не заробляють.
З ним не завжди було легко, але він був дуже оригінальною людиною. Він також був письменником. Ми навіть не знали, що написати на його могильному камені в Пенсильванії. Нам справді треба було добре подумати, що саме там написати, і в решті решт ми вирішили – актор, художник і письменник. Він був чесний сам із собою і навчив цьому також і нас. Не минуло і дня, щоби я за ним не сумувала. Але знаєте – наші батьки насправді нас не залишають, вони завжди поряд із нами в наших серцях. Я вибрала на небі зірку, його зірку – і тепер щоразу, коли хочу з ним поговорити, я звертаюся до неї.
Я вперше відвідаю Україну у вересні цього року. Батько був дуже гордим українцем і завжди підкреслював, що походить із України. Тому це для мене буде особлива поїздка. Зараз слухаю україномовні курси, коли веду машину і кажу сама собі: “Тато, а чому ти не навчив нас української, коли ми були малими і це було так легко зробити?” Зараз це набагато важче…
До речі можливість поїхати в Україну була дуже несподіваною. У вересні у Львові відбудеться конгрес ПЕН-клубу. Там мій чоловік буде представляти США. Коли я довідалася, що конгрес ПЕН-клубу буде у Львові, я вигукнула: “Чудесно! Я їду з тобою!” Ця подія здалася мені гарною нагодою, відвідати село Іване-Золоте на Тернопільщині, звідки походив мій дід. Я знаю, що там у мене є кузина – Ліда. Сподіваюся її зустріти. Мені 67 і я думаю, що вона має бути такого ж віку.
Рішення відвідати Україну я прийняла після того, як побачила документальний фільм “Переломний момент”. Це неймовірно сильний фільм. Після його перегляду мені стало зрозуміло, наскільки ми американці ігноруємо всю ту ситуацію, що нині є в Україні. Я хочу вірити всім моїм серцем, що світ буде стежити за тим, що відбувається на східному кордоні України.
