Галичани дуже не люблять нестандартного. Сім’я на Галичині має складатись з чоловіка, жінки і дітей.
Якщо нема чоловіка – жінка невдаха і неповноцінна. Якщо нема жінки – чоловік бідака і неповносправний.
Якщо нема дітей – пара нещасна, бо бог їм не дав. А якби були нормальні –то би дав. А так не дав.
Жінка з дитиною чи чоловік з дитиною на Галичині – це порушення усіх мислимих і немислимих законів і їм тре збирати гроші на допомогу, навіть коли вони того не потребують і терміново шукати собі пару, бо так тре.
Розлучення на Галичині вважається третім по важкості гріхом після вбивства і короткої спідниці в церкві. Накласти на себе руки не так страшно, як розлучитись.
Будь-яка ситуація неуспіху для галичан є нестерпною і всіма силами повинна приховуватись від людей. Ціхо будь. Бо ше люди вчуют.
Дітей з вадами розвитку на Галичині соромляться і ніколи не виводять на люди. Їх ніколи не поведуть до церкви чи на прогулянку, вони перебувають в іншій кімнаті, поки гості. Як і інвалідів загалом.
Галичани воліють не бачити їх на вулицях і ніякого безбар’єрного середовища і сприятливої атмосфери у нас не буде.
Успіх на Галичині вимірюється двом глобальними термінами.
1. Добивсі.
2. Доробивсі.
Перший термін означає стрімку кар’єру із впливом на процеси і людей і користання з того. Другий – важке ґарування на заробітках і життя з того.
Всі інші форми успіху вважаються ситуативною бздурою, не вартою уваги. Щось типу випадково засвітитись в новинах.
Тому галичани дуже вболівають за успішних і галицький хайп навколо традиційних цінностей неймовірний.
А галицьке толерування несхожості виглядає наступним чином – ну та добре, я не маю до вас ніц проти, але шо б я про то ніц не чув, з парадами не ходіт і сидіт тихо. І книжок не пишіт.