Терноград оперативно. достовірно. цікаво На рушничок щастя стали учасник АТО Василь Гулька та його наречена Галина Попович.
Учасник АТО Василь Гулька із смт. Великі Бірки Тернопільського району знайшов свою долю під час служби на Донбасі. Читачі «НОВОЇ…» вже ознайомлені з непростою історією нашого земляка, який більше двох років перебував у полоні в сепаратистів так званої «ДНР». Та ще до того, поміж обстрілами, в короткі моменти відпочинку Василь познайомився з майбутньою дружиною через… телефон. Його кохана Галина Попович — із Коломиї. Посватали їх друзі, а скріпила та загартувала їхні почуття, як це не дивно, війна. Місяць тому, 3 червня, Василь та Галина повінчалися та відсвяткували весілля, пише НОВА...
Медовий місяць, як жартує подружжя, у них вже був перед весіллям, адже мали чудову нагоду разом з іншими колишніми полоненими на запрошення української діаспори відпочити в сонячній Іспанії. Нині Гульки насолоджуються сімейним щастям, намагаються забути про нелегкі випробування війною, хоча Василь усе ж планує продовжити військову службу, але вже ближче до Тернополя.
Весілля Василя та Галини було святом для Великих Бірок! Отець Іван Яцик благословив наречених на щасливе подружнє життя. Після вінчання місцеві мешканці вітали молодят, фотографувалися з ними. Святкували Гульки забаву в ресторані «Мрія», що у Великих Бірках. Серед гостей були побратими Василя, волонтери, які підтримували його родину протягом двох років полону. За старшого дружбу молодий узяв товариша, колишнього полоненого Олексія Кодьмана з Тернополя, з яким вони разом мордувалися в тюрмах на Донбасі.
— Ми з Галею отримали багато вітань із фронту — надзвичайно приємно! На весілля приїжджали побратими, волонтери з Києва, Львова, Харкова, — розповідає Василь Гулька. — Повеселилися, натанцювалися! Це відновлення внутрішніх сил. На жаль, війна й далі триває, нема їй кінця-краю, гинуть наші брати… Ми з ними думками і серцями. Водночас життя продовжується і треба сподіватися на краще, любити. Створення сім’ї — це прекрасно! Я би був радий, якби й інші наші хлопці, хто ще не сімейний, знайшли своє щастя. У день нашого з Галею весілля було багато теплих слів, щирих побажань. Приємно вразив нас власник ресторану «Мрія» — разом із дружиною привітав нас і подарував ікону.
Із січня 2015-го року Василь ніс службу в окремій розвідувальній роті 56-ої мотопіхотної бригади. На початку березня того ж року познайомився з Галиною, спілкувався по телефону, зустрівся з дівчиною вперше у серпні під час відпустки. А 12 листопада під час бойового завдання він потрапив у полон на околиці села Піщевик Волноваського району на Донеччині.
— Василеві дав мій номер його побратим, так нас посватали, — усміхається Галина. — Кілька місяців ми спілкувалися по телефону, а під час відпустки Василь завітав до Коломиї. Потім поїхав знову на Схід. Про те, що Василь потрапив у полон, мене повідомила його мати. Я була на роботі, зблідла від звістки, сіла на стілець і не могла слова промовити. Співробітниця привела мене до тями, заспокоїла. Спершу думала, що це неправда, але… У перші дні з Василем не було зв’язку. Через місяць-півтора я почула його голос. Було боляче і страшно. Я сильно хвилювалася, мені снилися жахи, але сподівалася на краще. Старалася триматися, відволікала мене від думок робота. Якби сиділа вдома, то, мабуть, посивіла б. Увесь той час ми спілкувалися з мамою Василя, підтримували одна одну. Кожна мама знайде слово, щоб заспокоїти іншу дитину. Пані Зіновія обнадіювала мене, казала, що все буде гаразд. Я хотіла їхати на акції до Києва, але Василь просив залишатися вдома, хвилювався за мене. Мої рідні підтримували мене в ті важкі дні невідомості. Найбільше я боялася, аби Василя не засудили, та завжди вірила, що він повернеться живим.
— Галина писала мені листи в полон. Якось мені передали 12 листів від рідних та друзів, — згадує Василь. — «Люблю! Цілую!» — я радів щирим словам коханої. Але це були коротенькі листи, не можна було нічого зайвого писати, бо наглядачі тюрми перечитували. Якщо тебе хтось чекає вдома і любить, це додає неймовірних сил долати труднощі!
Освідчився у новорічну ніч!
27 грудня 2017-го під час так званого великого обміну полонених сепаратисти відпустили і Василя Гульку. Тернополяни зустрічали його як героя.
— Того дня я не могла заспокоїтися, сиділа на роботі біля телевізора і чекала на результати обміну, — розповідає Галина. — Моя керівник підтримала мене. Була повна невідомість… Пані Зіновії сказали, що обмін відбудеться, лише за кілька годин перед тим. Коли я побачила на екрані Василя — емоції переповнювали! І радість, і сльози! На дві доби визволених відпустили додому, а потім помістили у госпіталь для обстеження. 30 грудня я приїхала у Великі Бірки, 31-го Василь освідчився! Я розуміла, що наші стосунки наближаються до приємної кульмінації, але не думала, що все буде так швидко.
— Нічого дивного, я ще в полоні планував освідчитися! — усміхається Василь.
У квітні цього року львівська волонтерка Марія Петришин організувала для 14 учасників АТО, колишніх полонених, та їхніх дружин і дітей поїздку до Іспанії. Проспонсорували мандрівку представники української діаспори, які радо вітали наших захисників, організували для них цікаві зустрічі.
— Українці в Іспанії надзвичайно підтримують наших бійців. Допомагають гуманітарною допомогою, щороку запрошують до себе по кілька осіб на лікування та оздоровлення, — каже Василь. — Десять днів ми з побратимами відпочивали біля Середземного моря. Українці за кордоном хотіли, щоб ми забули пережите, возили нас на екскурсії, показували історичні місця. Вони долали навіть по сто кілометрів, щоб побачитися з нами і поспілкуватися. Ми були вражені їхньою щирістю і патріотизмом! Мали зустріч з українським консулом. Поїздка до Іспанії замінила нам курс реабілітації!
За цей рік я помаленьку підлікувався. Тішить, що держава не забуває про колишніх полонених. До мене часто телефонують із Міністерства оборони. Звідуються з районного соцзабезу, запитують, чи отримав виплати, чи потрібна допомога. Нині за державною програмою учасникам війни на Сході безкоштовно лікують зуби. Все ніби добре, але коли подумаю про побратимів, які досі в полоні, — стає прикро. Нещодавно Петро Порошенко знову заявляв про можливий обмін, але, думаю, що це більше залежить від політики Росії. Хочеться, щоб нарешті закінчилася війна, щоб ми повернули окуповані території, щоб українці жили в мирі й достатку.
23 серпня, під час святкування Дня Прапора, у Великих Бірках матиму за честь підняти стяг України — робитиму це з великою вірою у нашу перемогу!