Терноград оперативно. достовірно. цікаво Українець, котрий потрапляє за кордон і залишається там надовго, переживає справжній емоційний шквал.
Десь на просторах Інтернету прочитала, що початки життя на чужині можна порівняти до форми літери «W». Уявним олівцем спробуємо повторити її кшталт, а заразом і криву наших емоцій по приїзді в чужу країну.
В перші дні (часом тижні) по приїзду людина перебуває на найвищій точці літери. Ейфорія б’є ключем: «Ах, які дороги!», «А які супермаркети!», «Чудові, усміхнені люди!», «Чисті автобуси їздять точно за розкладом!» та ін. Все це правда. Разючий контраст з українськими буднями піднімає емігранта на емоційні висоти: «Як добре, що я вирішив приїхати!», «Не повернусь ніколи».
Та олівець невблаганно і стрімко повзе вниз , до самого долу лінійки зошита. Так стається і з емігрантом. Раптом він розуміє, що чужий на цьому святі життя. Мова, котра звучить навколо, кричить звідусіль – незрозуміла. Робота (якщо є) нецікава і важка. Люди – зовсім не такі, як вдома.
По-іншому вдягаються, поводяться, мислять. Не вмієш користуватись тутешнім банкоматом, компостером в автобусі, касою самообслуги. Не знаєш. Не можеш запитати. Блукаєш і губишся. В барвистому натовпі – жодного знайомого обличчя. Настрій падає, падає, падає… І нарешті затримується в найглибшій западині на дні найглибшого океану.
Депресія. Не хандра, не нудьга, і не сплін. Справжня, страшна і безжальна спустошеність, пригніченість, порожнеча, страх, безнадія, розпач… Чуєшся, як дитина, котра згубилась в натовпі, на мить відпустивши мамину руку. Як жити? Що робити? Чи зможу? І головне: ЧИ ВАРТО? В такі моменти частина не витримує. Повертається. І не пробує більше.
Більшість залишається, відповівши собі, що ВАРТО. У кожного свої мотиви не повернутись. Одні пам’ятають голодні очі дитини, другі пригадують пошуки копійок на хліб у кишенях курток. Треті не хочуть, аби тішились заздрісники, котрі пророчили невдачу.
А інші просто не мають до чого повертатись. В усякому разі це треба просто перечекати. Інтенсивно працюючи, вивчаючи мову, насильно змушуючи себе покинути свою кімнату і вийти в чужий світ.
І, якщо ця долина сліз не змогла перемогти принад закордону, то олівець долі починає писати висхідну лінію. Вже майже добре розумієш мову, пробуєш говорити. «Врубався» в тутешні звичаї і навчився користуватися благами цивілізації типу туалетів в супермаркетах.
В натовпі чуєшся більш-менш комфортно. Життя налагоджується. Депресія відходить. Все більше радієш життю і тому, що не повернувся. Ура! La vita è bella!
І так радієш, аж допоки другий найвищий пункт літери «W» не починає знову їхати вниз. Починається ностальгія. Скучаєш за рідними місцями, за родиною і кращими друзями. Розумієш, що до повної асиміляції тобі ще ой як далеко. Якщо «пощастить» – стикаєшся з дискримінацією і різними побутовими труднощами. Знову летиш вниз. Хоча вже точно знаєш, що ВАРТО це перечекати. І знову працювати. Вчитися. І не здатися.
Дуже мало хто повертається в цей важкий період. Надто багато вже вкладено в це рішення. А почекати варто, бо літера «W» закінчується високо вгорі.
Університети, школи, хороша праця – все доступно для того, хто витримав. А разом з тим відкриваються перспективи такі самі, як в кожного іноземця. Можеш так само подорожувати, купувати такі ж речі, розвиватись і не економити ні на собі, ані на близьких.
Ми – як пір’ячко на вітрі. Куди понесе вітер – туди і летимо. Хоча… Треба бути насправді сильним аби пройти подорож літерою «W» і не зіскочити з неї. Вітання усім, хто стоїть на її початку чи лежить в западинах. Зовсім не обов’язково у тебе буде все саме, як я написала. Але з таким характером ти не згубишся в цьому світі! Це точно.
Джерело: блог “Намисто”