Терноград оперативно. достовірно. цікаво Чортківчанка Тамара Атаманчук— про службу в армії і роботу офіцера поліції у США.
«Будете сміятися, але я ніколи не бачила фільму «Солдат Джейн» — навіть після того, як мене кілька разів порівняли із його головною героїнею, — уродженка Чорткова, а нині мешканка штату Вісконсин у США 23-річна Тамара Атаманчук (Чік) сміється, почувши про схожість із героїнею відомої кінострічки. — Хоча якось я глянула постер і зрозуміла, що щось у цьому і справді є: перед службою в армії я вирішила коротко підстригти волосся — думала, так мені буде легше, зникне потреба постійно його заплітати. З моїм пишним волоссям мені це не допомогло, а от порівняння із «солдатом Джейн» приклеїлося, пише НОВА…
Я з дитинства була трохи «пацанкою». Любила гратися з хлопцями, вслід за старшим братом записалася до спортивної школи на легку атлетику. Але якби мені хтось сказав, що служитиму в армії, та ще й у США, а згодом стану там же поліцейською, нізащо б не повірила! Живучи в Україні, я хотіла бути адвокатом – мені подобалося захищати людей. Хоча нині, будучи офіцером поліції, я теж цим займаюся…»
Збираючись до Америки, я уже знала, що хочу вивчати поліцейські науки
П’ять років тому наша землячка, 18-річна чортківчанка Тамара Атаманчук поїхала до Америки.
— Я їхала, як думала тоді, на два місяці, — пригадує Тамара. — Я тільки вступила до омріяного вишу… І коли батьки сказали мені, що вони виграли «Зелену карту» і ми всі їдемо до Америки, моєю першою реакцією було: «Ні, це вже без мене…» (Сміється,— авт.) Я не уявляла, що залишу всіх своїх друзів, покину навчання в академії. Але потім зрозуміла, що раз доля дала такий шанс, то просто гріх ним не скористатися…
Закінчивши в рідному Чорткові школу із золотою медаллю, вступила на бюджет до Одеської юридичної академії на відділення «Прокуратура і слідство». Мені було цікаво, навчання давалося легко, я навіть отримувала підвищену стипендію. І ще тільки пакуючи валізи до Америки, я уже знала, що хочу піти там до коледжу і вивчати поліцейські науки. Звичайно, одразу по прильоті було нелегко. Спершу я інтенсивно взялася за вивчення англійської мови — у мене була певна база, але для моїх амбітних планів навчатися її було замало, згодом подала заяву на вступ до коледжу з напрямку”Кримінальне правосуддя”, здала тести і вступила. Дуже вразило те, які усі привітні і готові допомогти — тут зовсім немає негативу. Тобі і з навчанням допоможуть, і добрим словом підтримають.
А ще була приємно вражена тим, що серед студентів немає традиційного для України «параду мод», дівчата і хлопці замість того, аби перейматися власним зовнішнім виглядом, переймаються успіхами у навчанні. І, звісно ж, у всіх на обличчі традиційний американський «сма-а-а-айл»))) Тут усі привітні, усі щасливі… Коли я після першого свого року в Америці навідалася в Україну, то гуляла вулицями і ніяк не могла збагнути — що зі мною не так, чому всі на мене так дивляться? На що мама, котра була зі мною, сказала: «А ти перестань усміхатися усім зустрічним»…
Як в Америці військовим за службу дякують
— Після першого року навчання в коледжі я вирішила підписати контракт до резерву армії терміном на шість років: захотіла мати військовий досвід, який би допоміг у подальшій роботі, — розповідає Тамара. — Тому одночасно навчалась і проходила військову підготовку. В американській армії немає дідівщини і, що мене здивувало, спокійно ставляться до доносів. Нас було 60 дівчат в одній казармі, і серед нас були такі, хто доносив на інших. В Україні, думаю, таким людям було б ой, як несолодко, а тут усі просто виносили з ситуації урок і продовжували, ніби нічого й не сталося, спілкуватися між собою… Я була цим просто вражена! Щодо того, чи було складно суто фізично, то все залежало від самої людини. Я була у добрій фізичній формі і гарно підготовлена, тому на аж дуже великі труднощі не можу поскаржитися, хоча, звичайно, було складно. На початку підготовки нам сказали, що це буде «найлегше і водночас найважче, що ви коли-небудь робили у своєму житті». І були цілком праві! (Сміється, —авт.) Зрештою, «тримати стрій мусили усі» — пригадую, як одній дівчині з нашої групи дуже важко давалися вправи на прес. У мене ж із цим проблем абсолютно не було, навпаки, був найкращий результат: 98 разів за дві хвилини. Так от, уже через вісім тижнів тренувань ця дівчина качала прес 92 рази за дві хвилини! Як кажуть, терпіння і труд усе перетруть…
Армійський гарт — базова військова підготовка тривала 10 тижнів, загалом у мене це все зайняло десь пів року. Моя сім’я спокійно сприйняла мій вибір і підтримала мене, але було й так, що друзі та знайомі, дізнавшись, дивувалися – ти ж така маленька і тендітна, чи ти зможеш і, зрештою, навіщо це тобі? Навіть деякі вчителі у коледжі казали: «Та ти ж дівчинка!..» (Сміється, — авт.) В Америці менше стереотипів щодо «жіночих-нежіночих» професій, проте все ж вони ще є… Але тут дуже поважають військових. Наприклад, у нашому місті є магазин із будівельними товарами, який робить знижку 10 відсотків для військових. Ми з чоловіком затіяли ремонт і звернулися туди. Продавець, почувши про військову знижку, каже моєму чоловікові: «Дякую вам за службу!» А чоловік поправляє, показуючи на мене: «Дякуйте їй!» (Сміється, — авт.).
Працює офіцером поліції, а для душі — малювання
— Чоловік Крістофер Чік — офіцер поліції, нас познайомила моя подруга з коледжу, — каже Тамара. — На той момент він уже закінчив навчання і працював, а нам у коледжі дали завдання взяти інтерв’ю в офіцера поліції і написати по цьому твір. Ми почали спілкуватися і пішло-поїхало… Ми обоє не хотіли великого і пишного весілля, тож одружилися у Лас-Вегасі, куди поїхали лише удвох. Нас повінчали у невеличкій капличці, вся церемонія зайняла лише пів години, зате згодом ми поїхали на п’ять днів у захоплюючу весільну подорож… Мене мали відправити на рік на військову службу і ми хотіли узаконити наші стосунки перед тим, як я поїду. А коли сказали, що наразі я не поїду служити, це стало нашим найкращим весільним подарунком!
Нам з чоловіком легко разом, бо кожен розуміє специфіку роботи іншого, і це дуже допомагає у стосунках. Вільного часу, звичайно, небагато, проте коли такий все ж видається, я… малюю! Малювати любила ще вдома, у рідному Чорткові, а в Америці це стало і своєрідною арт-терапією. Люблю зображувати тварин, нині пробую свої сили у малюванні пейзажів. Чоловік навіть облаштував для мене вдома кімнату-майстерню, де книги, картини, малюнки. Оскільки усі домашні обов’язки ми ділимо порівну, то навіть зважаючи на напружений графік роботи, служби і навчання (нині я продовжую військовий контракт — щомісяця їжджу на військові тренування від двох днів до тижня і навчаюся у військовому університеті за напрямком “Цифрова криміналістика”), є час для релаксу та для душі. До слова, Крістофер цікавиться Україною і дуже хоче її побачити – сподіваюся, наступного року його мрія здійсниться! Сало з чорним хлібом чоловік уже скуштував і йому засмакувало!
А ще Крістофер дуже підтримав мене, коли я вирішила вступати до поліцейської академії, а це дуже нелегко: потрібно було і здавати фізичні тести (пригодилася військова підготовка в армії!), і пройти ретельні медогляди та серію інтерв’ю-співбесід… Конкурс був дуже великий. Цьогоріч у серпні я склала присягу і отримала поліцейський значок, тож нині я теж офіцер поліції. Приємно спостерігати тут гарне ставлення до офіцерів поліції: діти малюють поліцейським малюнки, місцеві мешканці намагаються пригостити чимось смачненьким. Пригадую, у мене був такий випадок, коли я виписала жінці штраф за перевищення швидкості, а вона замість того, щоб сперечатися чи сердитися, мені… подякувала! Тішить такий рівень свідомості суспільства.