Терноград оперативно. достовірно. цікаво У Теребовлі 13 жовтня 2019 року біля пам’ятного знаку відбулися урочини з нагоди відзначення 75-ї річниці депортації українців з етнічних українських земель Польщі в 1944 – 1947 роках.
На цю сумну відзнаку прийшло 9 священиків різних конфесій, декілька десятків лемків з міста, Тербовлянського краю, Тернополя та Тернопільщини, які були депортовані в суворі роки радянщини, а також небайдужі люди. Виступаючі лемки розповідали жахливі історії із життя своїх родин.
Відразу слід підкреслити, що нікого від влади не було на даній події, що дуже прикро.
Відкриваючи захід, в.о. голови Теребовлянської ГО «Лемківщина» пані Марія Куліковська промовила, можна мовити, самим серцем, вживаючи суто лемківські слова: «Сестри і браття з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини. Кед жиєте іще в дакотром кутку нашої планети, кед іще цавком не скаменіло ваше серце, а били свідками тамтих страшних років, опшите тото в Пам’ятковій книзі, змалюйте в лемківській іконі, оповічте своїм і чужим внукам, сусідам, бо то вам святий обов’язок перед великим українським народом». А потім запитала, – Чим завинили лемки, в чому їхній гріх? – Подібні запитання ставили всі виступаючі, в тому числі й священнослужителі.
На перший погляд здасться, що це запитання ставилося в загальному, але ні, воно ставилося конкретно до кривавих радянськх катів і до влади нашої держави, починаючи з її становлення, як незалежної. Чому так читач зрозуміє нижче зі слів лемків.
Бог зажди з лемківським народом
На початку святі отці спільно провели панахиду по всіх лемках, які загинули від радянського тоталітарного режиму та присутні вклали живі квіти, лампадки пам’яті із запаленими свічками до підніжжя пам’ятного знаку.
Ведуча заходу, голова міської «Просвіти», Надія Хома та її помічниця, учениця 10 класу ЗОШ І – ІІІст. № 1 Настя Людвіковська в проміжках порційно давали історичні факти про трагедію лемківського народу: «Не по добрій волі, а примусово 75 років тому насильницьким способом депортували майже 500 тисяч ні в чому невинних людей Західної гілки українського народу, які споконвіку жили в Карпатах із прадідівських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини, що лежать від Сяну до Попраду. Хто не хотів покидати свою хижу, ті позбувалися життя».
Святі отці у своїх проповідях всі, як один, висловлювали великий жаль з приводу такої історичної несправедливості, а отець Володимир Якубишин з ПЦУ Св. Володимира промовив: «Лемківський народ любив свою землю, працював на ній, беріг свою культуру, але в один момент прийшло зло та повело народ у незнану даль, знищуючи його. Проте Божа сила є великою, бо так як ізраїльський народ Господь вів до обітованої землі, так і лемківський народ Він вів до світлого майбуття. Кожен з тих нужденних щиро клав молитви Господу нашому, мав віру в серці до Нього. Не кожному вдалося пройти всі випробовування, багато вірян так і помирали в муках із Богом в серці та словами до Нього на устах. В ті жорстокі часи тоталітарний режим все робив, щоб цей народ усі забули, намагалися повністю знищити його. Але хіба можна знищити українців? Нікому і ніколи те не вдавалося і цього разу кров лемківська в рідній землі проросла багатьма молодими паростками і дала продовження життя цілому народу. Чого вчить, браття й сестри, нас сьогоднішня подія? А того, що ми пам’ять творимо над тими, яких вже нема, що дух зла хотів розпорошити, змішати народи. Але Бог каже, що кожен народ прийде до того, хто його благословляв. Так, наш народ прийде до Андрія Первозванного, на Престолі в Єрусалимі він сяде і Бог його буде приймати, бо ж Він його благословляв…»
Під час Богослужіння та проповідей отців на тацях розносилися кавальчики білого лемківської випічки хліба на кшталт проскур(богослужбовий літургійний хліб, котрий використовується під час православного богослужіння).
Отець Іван Сивак із УГКЦ Святого отця Миколая повідав історію однієї молодої матері тих злих часів: «…Дитина просить у мами молока, а його немає, бо все забрали нелюди. Змучена дорогою пересилки жінка йде до нових сусідів по допомогу і дістає її. З сумом вона дивиться на маля, а пам’ять малює в її душі безкраї бескиди, волю і чисте повітря дібров, рідну землю й хату, де вона народилася.
Нині пройшло 75 років з того часу, але най пройдуть і століття навіть, та лемківський народ ніколи не забуде свою батьківщину, любов до неї передається з покоління в покоління, бо те в крові у цих свободолюбивих людей. І хоч до нині у скривджених ніхто не попрохав навіть вибачення, все ж прийде і до цього час, бо наш Господь милостивий до кожного».
Отець Ігор Сип’як з Теребовлянської УГКЦ Святої Покрови, висловлюючи співчуття лемківському народу, сказав наступне: «Вся наша Україна, мов квіткова клумба з розмаїтими квітками – етносом країни, серед яких вирізняється особлива квітка, троянда, саме вона – то лемки, які пройшли тернистий, колючий шлях до світла, до правди. Та ще й нині ні їм та й нікому незрозуміло в чому ж їх вина, за що вони страждали та не мають й досі прощення…»
Далі працівник бібліотеки Ольга Вітик зачитала «Молитву до Великої Матері Неба і Землі», а всі її підтримали: «Україно…, – тихо вимовляю ім’я твоє, – стражденна моя… Низько схиляю чоло перед твоєю долею. Чи є десь така змучена земля? Віками безправна й невільна, солодка для чужинців, до болю рідна і єдина для українців… – Я є! Я живу! – Говорила Україна, піднімаючись з колін знекровлена і знесилена. – Україно, – країно величі та гордості, країно, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країно гарячої любові до народу і чорної йому зради, країно вигнання і депортації сотень тисяч людей. О, Господи, ми дякуємо Тобі за те, що ми народилися в тому краї, де день встає, де рута розцвітає і де в садах щебечуть солов’ї. О, Господи, ми дякуємо Тобі!(Разом)».
Слава народу, який йшов за правду по велінню власних сердець
Славлячи лемківський народ, Струсівська заслужена капела бандуристів під керівництвом заслуженого артиста України Богдана Іваноньківа виконала ряд творів акапельно, серед них – найперше, «Гімн України», а також лемківський гімн, «Рости, рости, черемшино», «Як ішов я з дебречина». Церковний хор ПЦУ Св. Володимира під керівництвом Наталії Ліщинської виконав пісню «Боже Великий Єдиний», народний хор «Союзянки» під керівництвом Нелі Юзвишин проспівав акапельно «Ой верше, мій верше», «Над Сяном, над Сяном».
А лемківський співочий гурт «Аничка» із с. Вербівці Теребовлянського району вніс вогник у душу кожному присутньому своєю енергією, запальною піснею. До того ж і виконавці його – Анізія Штельма(керівник гурту) та Світлана Дригуш(скрипаль) були одягнуті у колоритні народної лемківські строї, що милували око красою вишивки. Вони виконали пісні у супроводі акордеону заслуженого працівника культури України Василя Сороки «Ой, Ванічко, оженься» та «Лемківщино моя».
До лемківської пісні залучився і священник із ПЦУ Успення Пресвятої Богородиці с. Дарахів Теребовлянського району отець Степан Суканець із своїм дяком Іваном Івчишином, вони виконали лемківську пісню.
Ведуча пані Надія Хома продовжувала між виступами знайомити присутніх із тяжкою історією лемків й, зокрема, сказала: «Чим завинили Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя і Любачівщина? Скажіть у чому їхній гріх? Чим завинили ці народи, що в безвість їхній шлях проліг?» Після цього вона запропонувала пом’янути хвилиною мовчання жертв страшних років кривавої депортації.
Всіх присутніх дуже вразив емоційний, енергійний та правдивий виступ голови всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександра Венгриновича з Тернополя (23 листопада 1939, м. Криниця на Лемківщині, Ново-Санчівський повіт Краківського воєводства Польщі), родина якого також була депортована. Він з обуренням засуджував дії радянського режиму, в тому числі й дії УРСР: «… Українська радянська соціалістична республіка за вказівкою Кремля погодилася на депортацію лемків з їх споконвічних земель, хоч на це не мала ніякого права. Депортація проходила під знаком геноциду, за те, що ми були українцями. Дії тоталітарних режимів як і 75 років тому, так і до тепер направлені на поневолення народів. Внаслідок депортації лемків було частково знищено їх культурну спадщину, залишено цілий народ без своєї батьківщини. Нас переселяли будь де, також у російськомовні регіони. Та навіть до нині сучасна влада так і не вибачилася на державному рівні перед всіма лемками за радянські звірства. Доки так буде тривати?.. Нам всім разом необхідно всіма силами і всім народом зробити так, щоб подібних жахіть більше ніколи не було!..»
Ведуча оприлюднила давню листівку вояків УПА, зачитавши її. Повстанці подібні листівки-звернення розсилали до українського населення в, так звану, зону «за лінією Керзона». «У нас, в цілій Україні, – йшлося в тексті, – шаліє жорстокий нелюдський терор НКВД, а нас, українців, жителів Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя і Любачівщини намагаються більшовицько-польські людоїди вигнати з наших рідних осель. Не позволимо себе нікому застрашити, стероризувати й вивезти, ми – не вівці і не худоба. На тій землі, в тих хатах і в тих наших рідних селах, прожили наші предки тисячі років. І ми хочемо далі жити в них. У тих стареньких церквах і гробах – святі кості наших батьків, які проклянуть тих, хто їх зрадять і покинуть…»
95-річна землячка й бувша сусідка в Польщі пана Олександра Венгриновича, пані Богдана Палкова з Тернополя, яка раніше мешкала в Теребовлі, розповіла: «Мене депортували в 1945 році, на той час я була вже заміжня, тож нас з чоловіком Семеном та батьками запхали у вагон та везли два місяці. Везли п’ять родин у одному вагоні, як худобу везли, всіляко знущалися, не хватало ні їсти, ні пити, не було де помитися, справити нужду. Моїх батьків депортували в Львівську область, а мене з чоловіком і його родиною сюди, в Теребовлю.
Так з горем ми й дістались до Теребовлі. Нас вигнали голих-босих із нашої рідної домівки в м. Криниця. А жили ми в достатку, у нас була велика хата, все було в хаті та біля неї. Живи тільки й радій. Але ні, прийшли ті кляті совіти, все забрали й пустили по світу з торбами. Моє рідне місто Криниця – це чепурне курортне місто, там і тоді, й до нині відпочивають люди зі всього світу. Як ми прибули до Теребовлі, то нам ще два роки невольно було ніде їхати, не мали ми своєї оселі, а жили в наймах. Велику біду нам заподіяли тією депортацією, ой, дуже велику. І питається – за що ж то?»
Також історію депортації своєї родини розповів теребовлянець Юрій Нижник: «Мій батько Роман з родиною мешкав в селі за 14км від Перемишля. В 1945 році родину депортували на Україну. Тоді в одній хаті жили дві родини братів Нижників. Ось наші були вже виїхали, а ті чомусь залишились і їх буквально за два тижні вночі всіх вирізали. Була серед загиблих і дитинка трьох місяців, так її нелюди розрізали ножем поздовж. Довелося мені особисто побувати на могилі загиблих років 15 тому. Факт залишається фактом, що ось саме так знущалися нелюди над моєю родиною та й всіма лемками під час їх депортації».
Подяка від Теребовлянської ГО «Лемківщина»
«Сьогодні ми перегорнули, – говорить пані Марія Куліковська, – ще одну сторінку кривавої депортації історії малої батьківщини, де народилися та проживали наші родини. Ми помолились за їх спокій, за вічну пам’ять. Але життя продовжується у їх дітях, внуках і правнуках. Ми вже тут зростали, пустили своє коріння, яке дало добрі паростки, а згодом й плоди.
Виносимо щиру подяку всім хто сьогодні завітав та брав участь у наших урочинах, а також нашим спонсорам: Антону Білику, Віктору Мужу, голові нашої організації Галині Людвіковській, яка нині за кордоном і багатьом іншим, які допомогли провести сьогодні нам цей захід. Окрема, особиста подяка пану Юрію Дзюбану, можна сказати, нашому лемківському ангелу-хоронителю, він першим відгукнувся на підготовку даного дійства, підтримав нас як морально, так і неабияк матеріально. Сьогодні, пане Юрію, прийміть від нас також дар, ікону Ангела-охоронця Юрія Переможця. Ця ікона намолена і освячена священиками у великий празник Чесного Хреста Господнього. Здоров’я вам, успіхів у вашій праці!»
Зрозуміло, пан Юрій відповів також словами подяки та висловив надію на подальшу спільну співпрацю.
Ну, а пані Марії дістався особистий подарунок від заслуженого журналіста України Михайла Ониськіва у вигляді його книги «Есеї. Євшан-слово. Житіє.» з великим та щирим автографом.
Лемки говорять, коли якась людина відчуває, що її цінять, то вона завжди буде робити більше, ніж від неї того потребують. Ось так і зі всіма лемками. Життя продовжується і воно покаже хто є хто.
Віктор АВЕРКІЄВ, фото – Олег Капуста