Терноград оперативно. достовірно. цікаво Молодими мріяли про житло, а через 30 років розсварилися через квартиру.
Це тільки юним закоханим рай і у хаті з лободи. Та варто трохи пожити – помучитись у кімнатах гуртожитку чи винаймаючи житло, і подружжя починає мріяти «жити, як усі» – зручно та комфортно у затишній квартирі. Саме мрія мати власний куточок штовхнула не одного нашого земляка чи землячку вирушити на заробітки за кордон.
От і Віта (всі імена діючих осіб з етичних міркувань змінено) наважилась у далекому 1999-му шукати кращої долі в Італії. Син на той час закінчував школу, тож чоловік не заперечував, аби дружина трохи збагатила сімейний бюджет, пише Номер один
Тим паче що через рік до неї приїхав і чоловік. Утім перші півроку їй було непереливки, оскільки Іван ніде не міг знайти роботу. Пізніше його взяли на будівництво, до того ж чоловік навчився гарно стелити плитку, тож і заробляти почав більше за дружину.
Помешкання вони винаймали дешеве, господарство жінка вела ощадливо, відтак євроцент до євроценту і незабаром наскладали не одну тисячу євро. Порадившись, вирішили, що чоловік поїде в Україну, відкриє рахунок у банку, і вони будуть передавати гроші Івановому братові, а той кластиме їх на рахунок. Варто зазначити, що незабаром до батьків приїхав і син.
І ось у 2011 р. чоловік знову їде в Україну, укладає договір з відомою у Тернополі будівельною компанією та купує двокімнатну квартиру. Подружжя настільки раділо, що вирішило не витрачати грошей, мовляв, краще за Івана ніхто ремонт не зробить. А він запросить друга й удвох вони все виконають якісно й надійно. Згодом уже в суді цей товариш-помічник засвідчить, що Іван не тільки штукатурив, стелив плитку, а й усі матеріали купував за власні кошти. У підсумку через чотири місяці ремонт було завершено.
Тим часом Віта в Італії потрапила до лікарні, невдовзі її прооперували. Ясна річ, весь цей час жінка не працювала, та й надалі лікарі категорично заборонили їй важко працювати і не радили вирушати у далеку дорогу, нехай навіть додому.
Утім незабаром чоловік знову повернувся до Італії. Однак у стосунках між подружжям з’явилася тріщина: вони почали сваритися, зникли ніжність і турбота одне про одного. Іван постійно ходив похмурий, набурмосений, чіплявся до кожного слова, повчав і робив зауваження. Тож хоча вони мешкали під одним дахом, але стали чужими людьми.
Аби менше бачитись, Віта знайшла роботу в піцерії – мила посуд, прибирала. Та варто було їй пізно вночі повернутися додому, як чоловік влаштовував сцену ревнощів.
Зрештою, наприкінці червня 2018 р. під час сварки Іван жорстоко побив жінку, у важкому стані її забрала «швидка». Переляканий домашній садист щодня провідував дружину, проявляв увагу, просив вибачення. І вона здалася, навіть не підозрюючи, що насправді чоловік боявся відповідальності. Зрештою, забити до напівсмерті дружину – це вже тяжкий злочин.
Але довгі дні лікування не минули даром – через 30 років подружнього життя Віта вирішила розлучитися і сказала про це чоловіку. Як не дивно, той не заперечував, от тільки варто їй було згадати про квартиру, мовляв, її доведеться поділити, як Іван кричав: «Квартира моя! Оформлена на мене, ремонт я робив сам, усі меблі, побутову техніку, все до останньої гайки я купив і встановив ось цими руками!»
Та Віта вирішила не відступати. Порадившись із юристом, звернулася до суду.
Непростий це був судовий процес. Стоси чеків, довідок із банків і лікарні – з Італії та України надало колишнє подружжя Тернопільському міськрайонному суду. І нарешті служитель Феміди виніс рішення: подружжя – розлучити та частково задовольнити позов жінки, виділивши їй частину квартири, а от щодо меблів, побутової техніки – відмовити. Спільно нажите подружнє майно, звичайно, ділиться порівну, але умивальник, газові котел і плиту, пральну машинку і плазмові телевізори купував таки чоловік за власні кошти, що підтвердили свідки.
…Великий сумнів, що колишнє подружжя зможе жити під одним дахом, у поділеній судом квартирі. Зрештою, втіливши мрію молодості, на схилі літ вони стали ворогами. І все через квадратні метри.