Терноград оперативно. достовірно. цікаво Доторкнутися на хвилину до надзвичайної професії і зрозуміти всю її глибину може не кожен.
Змінити своє ставлення до працівників та почати цінувати кожну хвилину свого життя можна лише тоді, коли ти потрапляєш у так звані запропоновані обставини. Сьогодні ми розкажемо вам про успішну актрису, котра досягла чималих висот у своїй сфері. Вона зуміла майстерно влитися у надзвичайно важку роль, котра відклала свій відбиток на її житті.
Актриса Тернопільського драматичного театру – Ірина Складан. Її акторський стаж – 33 роки. Сотні головних ролей, повага від колег. Її впізнають на вулицях, вітаються та дякують за майстерність. Ірина Богданівна ще й викладач, не один талановитий актор за своє вміння дякує саме їй. Про таких кажуть «маестро». Нещодавно Ірину запросили у 40-серійний фільм. Там Вона перевтілилась у складну, але надзвичайно цікаву роль…
«Це правдиві історії про тих, хто повинен своє особисте поставити на другий план»
– Нещодавно ми відзначали День кіно, з чим Вас вітаємо. Розкажіть, як потрапили у даний проєкт та про що він?
– У мене тепер декілька професійних свят. Це День театру, День викладача, День кіно, і додалося ще одне важливе свято – День рятівника (17 вересня). Причина в тому, що я знімаюся у серіалі «Виклик». Він розрахований на 40 серій. У кожній буде описано дві складні надзвичайні ситуації, де головними персонажами будуть рятувальники. Фільм знімається у співпраці з Державною службою України із надзвичайних ситуацій. Це справді соціально актуальний проєкт, в якому показано всі труднощі роботи служби. На майданчику працюють як актори, так і реальні працівники служби із надзвичайних ситуацій.
Надіславши свої фотографії кастинг-менеджеру, отримала пропозицію на «живий» кастинг у столицю. Правду кажучи, не знала, що це буде за проєкт, але вирішила спробувати. Коли вже була у дорозі, бачила себе в одній ролі, але отримала іншу. У фільмі я граю парамедика. Це людина, котра приїздить на місце будь-якої події і надає допомогу потерпілому до того, як приїде швидка допомога. Інколи парамедикам доводиться бути і психологами. Коли прийшов час працювати, зрозуміла, наскільки це важка професія і чому переважно там працюють чоловіки.
– Невже Вам було важко, адже у Вас колосальний досвід роботи?
– Незважаючи на те, що у кіно це мій не перший досвід, кожна нова робота вимагає максимальної віддачі. Щоби це було правдиво, красиво, досконало. Було важко фізично, навіть носіння тієї самої форми, котру кожен із вас бачив неодноразово, вимагає зусиль. У рятівників є буденна форма, вона синього кольору, а є «бойовка». Цей одяг вони одягають в екстрених випадках. З нами в кадрі присутні справжні рятівники, відповідно актори не можуть виглядати по-іншому. Все згідно зі стандартами і реальними подіями, котрі трапляються в нашій державі. Також на майданчику присутні експерти, котрі пояснюють, чому потрібно вчинити так, а не інакше. Це не заїжджений сюжет про людей, які рятують. Це правдиві історії про тих, хто першим бачить жахливі картини, про тих, хто повинен своє особисте поставити на другий план, адже на кону життя та безпека людей. Тому доторкнутися до такої професії і передати її правдиво було складно.
– З ким із відомих людей Ви працюєте в кадрі і чи є свої нюанси у роботі з акторами кіно?
– Багатьом відомий Геннадій Попенко. З ним у кадрі дію часто. Взагалі багато акторів, яких глядач впізнаватиме. Водночас і чимало нових облич. Але це не має великої значущості насправді. Бо всі працюють не на себе, а на загальний хороший результат. Я хвилювалася за те, що провінційна актриса, але команда зібралася дуже хороша. Звісно, є й такі, з якими трішки важко, які є тими примхливими зірками. Але в кожному проєкті є свої родзинки (сміється, – авт.), так навіть веселіше.
– Порівняйте роботу в театрі та у кіно.
– Це абсолютно дві різні сфери, різна специфіка роботи. Якщо в театрі ти проживаєш життя свого героя й емоції йдуть у розвиток, то в кадрі ці емоції ти повинен фіксувати (зберегти). В одному дублі ти кричав і в наступному маєш робити так само. До прикладу, в кіно ти повинен видати реакцію на щось, на той чи інший поштовх (подію), а сам поштовх може зніматися пізніше. Знімальний процес може відбуватися хаотично. Не все підряд.
«Рятувальники часто прощаються в думках із життям, йдучи на службу»
– Чи зустрічалися Ви з кіноляпами?
– Коли працюєш, важко зосередитись, на яку сторону було вкладено волосся і в якому стані воно зараз. Актор працює, він у кадрі. За цим стежить гример, художник, костюмер. Хочу сказати, що у кіно гримує одна людина, адже вона точно знає, як правильно покласти тон під те чи інше світло, як ви маєте виглядати під різними кутами. Це саме стосується і шрамів на обличчі, якщо він з однієї сторони, то лише там художники роблять антураж. В одному кадрі актора треба присипати пилюкою, в іншому режисер керує, що повинна бути арматура в кадрі, і художники миттю виконують це завдання. Тобто кожен має свою роботу, і важливо, щоби відношення до неї було відповідальне, тоді кіноляпів не буде.
– Через призму того, що Ви побували «у шкурі» працівника ДСНС, чи змінилося ваше ставлення до цієї професії?
– Так. Ви знаєте, це дуже важко. Треба віддати належне працівникам, які в будь-який момент можуть прийти на допомогу. Вони дуже люблять свою роботу. Ось таку складну, небезпечну. Вони працюють у надзвичайних умовах, повністю не відпочивають, але їм варто віддати належне за любов до цієї праці. За їхню мужність, за те, що свої проблеми, негаразди, хвороби вони залишають на потім. Був момент, коли ми знімали сцену, де автомобіль злетів з дороги і завис над урвищем. У цьому кадрі працювали справжні бійці. Режисер дав команду, що потрібно чотири рятувальники. Головний по команді дав вказівку трьом бійцям і пішов четвертим. І таких моментів було не два і не три. Всі помічали, що завжди у ситуації, де є ризик для життя, командир іде зі своїми підлеглими. Не роздає вказівок, а йде пліч-о-пліч. І це не лише в кадрі, у них так заведено. Це говорить про силу духу, про повагу до своїх людей. Про них мають знати, їх зобов’язані поважати та цінувати їхню роботу, бо одиниці знають, що вони дуже часто прощаються в думках із життям, йдучи на службу.
«Любов до театру – в жилах, вийняти її не можливо»
– Чи бували моменти в кадрі, що Вам як актрисі було морально важко?
– За сценарієм наша команда приїздить на місце події, де між поверхами застряг ліфт. Світло вимкнене. У кабіні молодий хлопчина із жінкою, яка ось-ось народить дитину. У неї починаються перейми. У хлопця паніка, він ніколи не потрапляв у подібні ситуації. Наша команда намагається допомогти, але марно. Тому я, стоячи під дверима ліфта, починаю давати йому вказівки, що, як і за чим робити, як поводитись, адже саме він і приймає пологи у молодої матері. Здавалось би, так, ситуація складна, але що тут важкого. Стояти під дверима, знати, що ти спеціаліст, але не можеш нічого зробити, морально дуже складно. Розуміти свою безпомічність. Свій розпач. Морально для мене як для жінки це було важко зробити. І коли моя героїня повертається до чоловіка і каже: «Вітаю, у вас син!», у мене на очах з’явилися сльози.
– Коли серіал вийде на екрани?
– Транслюватиметься він на телеканалі «Україна». Коли точно, сказати важко, адже через карантинні заходи зйомки були перенесені. Планувалося закінчити до 18 жовтня. На даний час точної дати не відомо. Але думаю, що цього року.
– У Вас величезний акторський стаж, Ви викладач, знімаєтесь у фільмах. Чи змогли би покинути театр та присвятити себе кіно? (від цього запитання Ірині Богданівні стає ніяково. Напевне, на секунду уявляє себе без театру і відповідає…»
– Напевне ні. В театр я потрапила, коли мені було 3 місяці. Мої батьки – актори. Ця любов до театру тече в моїх жилах. Вийняти її, замінити, думаю, не можливо. Театр –це любов, яку покинути дуже важко. Заробітні плати в кіно більші і можливості ширші, але все одно покинути театр… ні, не можу. Я могла б зараз придумати пафосну фразу, яка би вразила читача. Але ми з вами говоримо відверто, тому не можу чітко сформулювати, чому я не могла б обміняти театр на кіно… Я з тієї когорти акторів старої школи, коли хочеться правдиво донести те, що люди бачать навколо себе, але не надають цьому значення. Лише прийшовши у театр, вони можуть на це по-іншому дивитися. Щодня ви бачите несправедливість до жінок, дітей, але через свою зайнятість, через те, що в кожного своє, ми не надаємо цьому глибокого значення. А коли ви приходите в театр, бачите ті самі проблеми, але зі сцени, велика вірогідність того, що із зали ви вийдете вже з відповідними висновками. Але це залежить від гри акторів.
На завершення Ірина Складан каже, що театр буде існувати. Час іде, змінюється формат та структура. Але важливо, щоб у творчому процесі були зацікавлені всі. Молоді актори повинні проходити справжню акторську школу, яка вчить грати та доносити істину як зі сцени, так і через кадр. Актор – у великій мірі психолог. До цієї професії не можна ставитися легковажно. Акторська професія – це не пиріжки ліпити, хоча й ця праця не легка. Для того, щоби сказати те чи інше слово, потрібно мати розуміння, для чого ти його сказала. Акторська робота дуже важка, чому та що приховує закулісся театру, ми розповімо у наступній публікації…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик “Номер один”