Терноград оперативно. достовірно. цікаво Як вдалося з’ясувати, в області вже нема народжених ні в ХІХ столітті, ані навіть у першому десятилітті ХХ століття. Найстарша мешканка Тернопільщини — 105-річна Марія Войнарська зі Збаража.
Микола Тимчук
Нещодавно ЗМІ облетіла новина, що найстарша мешканка України — 117-річна Христина Нагорна з Чернігівщини — претендує на звання найстаршої жінки планети, оскільки померла рекордсменка з довголіття 117-річна Вайолет Браун з Ямайки.
Навздогін рекордам «НОВА…» вирішала пошукати найстарших мешканців Тернопільщини.
Як вдалося з’ясувати, в області вже нема народжених ні в ХІХ столітті, ані навіть у першому десятилітті ХХ століття. Найстарша мешканка Тернопільщини — 105-річна Марія Войнарська зі Збаража. Разом із нею серед довгожителів — 105-річний Микола Тимчук із Підволочиського району та 104-річна Нимидора Василишина з Лановеччини.
Секрет довголіття — посильна праця
Марія Войнарська
Марія Олексіївна Войнарська народилася 26 вересня 1912 року в с. Нижчі Луб’янки, з 1955 року мешкає в Збаражі. Нині за довгожителькою доглядає син Володимир Іванович.
Її донька Ольга померла у 44-річному віці. Двадцять років тому Марія Олексіївна поховала чоловіка. До оселі старенької навідуються троє онуків, четверо правнуків та п’ятеро праправнуків.
— Маємо клопіт кілька днів — мама впала у хаті, побилася, до неї приходить лікар. Це вже третій раз така неприємність, та що казати, роки дають своє, ноги не слухаються, — каже Володимир Іванович. — Прошу маму, щоб берегла себе, нічого не робила, але ж вона не може всидіти на місці, паличку в руки і порається по хаті. Ще рік тому могла начистити картоплі, щось приготувати, прибрати, а нині їй вже важче. У неї ще чудова пам’ять, світлий розум, майже стопроцентний зір, тільки трохи недочуває. Секрет її довголіття — посильна праця та постійний рух, а ще гени — її мати, а моя бабуся, прожила 94 роки.
Марія Олексіївна все життя була домогосподаркою, ставила на ноги дітей, допомагала онукам, обробляла городи, тягнула господарку. Батько був на війні, повернувся поранений, потім працював у Збаражі в сільгосптехніці. Мати поховала чоловіка, доньку — це було найважче в її житті. Але як би не було тяжко, ніколи не нарікала, не скаржилася, донині залишається оптимісткою. Часом каже, що не варто так довго жити, бо з віком всі болячки вилазять, але навіть у 105 радіє життю! Онукам та правнукам дає науку, як сприймати труднощі. Нинішня молодь має величезні запити, а Марія Олексіївна радить, без чого можна обійтися, а що взагалі не потрібне. Приїдуть рідні до нас, привезуть гостинців, та мати більше радіє їх присутності. Їхні любов і повага тримають її на світі!
Шкодувала немічних і доглянула свекруху
Нимидора Василишина
Нимидора Іванівна Василишина народилася 15 вересня 1913 року в селі Нападівка Лановецького району. Цьогоріч жінці виповнилося 104 роки. Доглядає за старенькою її 75-річна донька Лідія.
Друга донька, Софія, якій 68 років, мешкає у Переяславі-Хмельницькому. У довгожительки є п’ятеро онуків, семеро правнуків та п’ятеро праправнуків.
— Нимидора Іванівна рано залишилася сиротою — її тато працював на залізниці, де й трагічно загинув, мама померла від недуги, — розповідає донька довгожительки пані Лідія. — Зростала вона разом із сестрою Тетяною. Трудилися в панів, хоча були сиротами, але їх швидко посватали парубки. Моя мати все життя гибіла в колгоспі — на буряках, тютюні, жала, молотила, всіх голів колгоспу пережила. Мій батько повернувся з війни інвалідом — снарядом йому проламало череп. Помер він у 72-річному віці. Мамина сестра Тетяна прожила 90 років.
Уже шість років моя мати лежача. Ще два роки тому все розуміла, спілкувалася, а тепер рідко коли заговорить, телевізор не дивиться, не читає, бо неграмотна. На одне око їй зробили операцію, бо була катаракта. Чує добре, бо, коли відчиняю двері, піднімає голову. У мами було міцне здоров’я, ніколи не лежала в лікарні, не пила пігулок. Уже тепер, коли щось болить, запитую, чи дати таблетку? «Дай!» — каже. Візьму пігулку анальгіну, потовчу на порошок, інакше — викине. Вранці перестелю мамі ліжко, помию її, зачешу, перехрещу і даю їсти. За їжу не дякує, а от, коли даю пити води, щоразу каже: «Спасібо!» «За воду не треба дякувати», — пояснюю. Дякую Богові, що її ще нічого сильно не болить.
Маємо в хаті воду, пральну машинку, тому легше доглядати за мамою. Шкода, що вже не можемо з нею поговорити, не все розуміє. Часто запитує, чи нема дощу. Найбільше любить їсти молочне — вермішель на молоці, манку, булку, запарену молоком, з рідкого — суп гречаний, борщ не любить. М’ясного не даю, бо боюся, щоб не вдавилася. Раніше купувала їй сардельки, могла з’їсти половинку з картоплею. Смажу їй млинці, даю запивати кислим молоком зі сметаною.
Мама завжди казала, щоб бути здоровим, не треба їсти жирне і потрібно працювати. Доглядаю за нею, як за дитиною. «А хто ж мене догляне?!» — запитую маму. «А що, у тебе нема дітей?» — дивується. «Діти є, але далеко», — відповідаю. Моя мама дуже добродушна. Допомагала своїй сестрі Тетяні, яка залишилася сама з чотирма дітьми, бо чоловік загинув на фронті. Підтримувала одну сироту — прала їй одяг, носила їсти, допомагала хворій сусідці. Бог дав мамі довгого віку, бо вона шкодувала немічних, а ще доглянула на старості свекруху.
Двічі був у полоні, не раз дивився смерті в очі…
Микола Тимчук
Микола Пилипович Тимчук народився 4 грудня 1912 року в селі Мовчанівка на Підволочищині, де живе нині. Незадовго у старенького 105-річний ювілей!
У довгожителя є 73-річна донька Галина Шмигун, яка свого часу викладала в Технічному коледжі ТНТУ, а вийшовши на пенсію, переїхала до села і доглядає за батьком, троє онуків і шестеро правнуків.
Дружина Миколи Пилиповича Антоніна померла у 81-річному віці. «Нащось Бог залишив мене, отже, маю Його прославляти!» — повторює довгожитель.
— Мама Миколи Пилиповича прожила 81 рік, його батько помер молодим від тифу, а ось дідусь теж прожив довго — 96 років, — розповідає Галина Миколаївна. — Батько вже немічний, але ще ходить з двома костурами, у нього погіршилися слух, зір, але ще читає в окулярах. Усе Святе Письмо прочитав, знає напам’ять молитви, акафісти, молебні, хресну дорогу. Він готувався до старості. «Колись можу втратити зір, тому, якщо тепер вивчу молитви, потім зможу спілкуватися з Богом», — міркував. Окрім щоденних молитов, промовляє молитви Андрея Шептицького, Івана Золотоустого, оптинських старців. Раніше молився без молитовника, а останніх три роки почав забуватись, тож підглядає. Багато років був церковним старостою, живе в доброті, духовній благодаті. У нас вдома прийнято щоранку вітатися, ввечері прощатися, тож батько щоразу промовляє навіть до онуків на фотографії, благословить їх, усіх перераховує.
Мій батько виростав у багатодітній сім’ї, крім нього, було ще четверо дітей. У шестирічному віці втратив батька, змалку важко працював. Відслужив в армії, оженився. У 1937-ому в них народилася донька, але дружина захворіла на туберкульоз і померла. Через рік батько одружився вдруге. На цю господарку прийшла моя мама Антоніна. У 1939-ому батька забрали на війну. Мама залишилася з прийомною донькою, яка теж нездужала. Незадовго батько потрапив у полон і його відправили до Німеччини. Як він пригадував, німці вибирали серед полонених майстра для виготовлення деталей підводного човна. Невільникам дали завдання, тато усю ніч міркував і таки придумав вирішення.
За це його відправили на завод у Гамбург. Через рік отримав відпустку і вирішив тікати до України. Довгим і важким був шлях додому: його пограбували, викрали документи, переховувався в бараках, донедавна згадував, як проходив повз Освенцім. Дивом добрався до Львова. А там в тунелі німець перевіряє документи. Батько захвилювався, аби його не затримали, та коли дійшла його черга, німець відволікся і він проскочив. Повернувся додому — донька померла. У 1943-ому в батьків народився син, але прожив лише кілька місяців. У 1944-ому народилася я. Якось травневої ночі червоноармійці почали стукати у вікна — наказали батькові іти з ними. Тоді всіх чоловіків із села забрали і відправили до Білої Церкви на навчання.
Згодом батька перекинули до Прибалтики, де він був телефоністом. Там вдруге потрапив у німецький полон. Один німецький офіцер хотів застрелити батька. «Найн!» — закричав інший. Так батька відправили на цукровий завод до Німеччини, де теж був за півкроку до смерті: завод бомбили американці, доводилося утікати в бункер. Якось батько ледве встиг відбігти, як на будинок, де він жив, впала бомба, його кімнату рознесло… Після війни всю Європу пройшов пішки, у складі групи полонених потрапив до Білорусі, звідти його відправили на роботу на металургійний завод до Магнітогорська, що в Челябінській області в Росії. У 1946-ому повернувся додому, добирався зверху на потязі до Москви. Вдома взявся будувати хату.
Працював у правлінні колгоспу, але якось судили чоловіка, у якого дорогою здох кінь, батько єдиний виступив на його захист і йому почали шити зразу, тому він все кинув і подався до Кременця вчитися на тракториста. На тракторній бригаді досі згадують його, кажуть, що тримав надзвичайний порядок. Батько досі дуже любить чистоту, вранці поки дійде до хліва, мусить довкола позамітати. Усі його речі складені по поличках. Без роботи не може всидіти й дня: з двома костурами і серпом порається на городі, коле горіхи, теребить квасолю.
Надзвичайно цінує час, немов великий скарб. До секунди все розраховує. «Котра година?» — запитує щоразу. «Куди ви поспішаєте?» — усміхаюся. В душі він — патріот, вболіває за Україну. Каже, що нині легше жити. Береже кожну крихту хліба, бо згадує, як зацвілий окраєць врятував його в час війни. Цінує турботу, щоразу дякує за найменшу дрібничку.
Джерело: НОВА Тернопільська газета