Терноград оперативно. достовірно. цікаво Моє місто гарне, прекрасне в любу пору – навіть у саму спеку, коли асфальт плавиться і в стужу велику, коли дерева тріщать, мов лід, і тоді, коли злива, як з відра, і, коли болото…
Головне – місто не побачити чи почути, а відчути всіма чуттями, даними кожній людині Богом. Осінь для мого міста – то особлива пора, золота.
Особливість осені в її багатстві, барвистості краси, в цей час більшість людей закінчили вже всі роботи по збору урожаю, підготовці до зими. Цього року осінь видалася дуже теплою і сухою. Все це позначилося на самому місті та на його людях.
Тож пройдемося вулицями мого міста, зробимо коло і відчуємо його через зір та гарні слова.
Вулиця Січових стрільців закінчується у підніжжі Замкової гори і впирається прямо в Теребовлянський коледж культури та мистецтв. Біля вхідних дверей якого вже з 2017 року сидить на лаві з підручником та валізою студент-скульптура, це дипломна робота групи бувших студентів. Поряд студентки примостились, весело щебечуть собі.
Майже напроти коледжу розташований чепурненький скверик Т. Шевченка, тут на лавках відпочивають старші люди, а мами з колясками прогулюються із своїми кровинками. Споглядаєш на ті гарно впорядковані алейки з газонами ще зелених трав-мурав і згадуєш минуле, дитинство та юність. Та немає в місті, його околицях й метра квадратного, де б не ступала твоя нога, а особливо на фортеці. На ту красу з постаменту суворо споглядає наш Тарас, напевно він думу думає велику…
Напроти нього, а чи від нього, бере початок вулиця Шевченка, вона йде через давній шосейний міст над рікою Гнізна. І хоч ріка зміліла значно за останніх десять років, проте вона своя, рідна та увібрана в плакучі верби з гіллям до самої води. На бережливо впорядкованому лівому березі її стоїть капличка, за нею Йорданська купель, а через мур ПЦУ Св. Володимира(17 ст.).
Далі – ЦКІД, напроти міська рада з ратушею, яку нині реставрують. І все це в зелені ялин та зонтикових акацій особливої краси. Біля приміщення центру дозвілля пам’ятник Степану Бандері. Віддаєш йому шану, дивишся, а плакучі верби поряд, мовби обійняли Степана, поклали йому на плечі свої коси – гілочки тонкі. Тут зустрівся знайомий та запитує-каже: «О, давно тебе не бачив. Де ти був, як тебе не було? Вибрався в місто? – Відповідаю, – А я завжди з Теребовлею, навіть тоді, коли мене не було, немає».
Лівий берег ріки – то вже нове місто, на відміну від правого берега, де розкинулося старе місто. Взагалі, центр Теребовлі лежить в долині, яку зі всіх боків оточують горби. Із заходу на горбах розмістився район Садики, навпроти, зі сходу – Сади, ген з півдня горби села Плебанівка, а з півночі села Кровінка.
На куті перехрестя вулиць Шевченка і головної міста – Князя Василька стоїть давня УГКЦ Святого отця Миколая(кінець 16 ст..), бані якої засліплюють очі золотом од відблисків сонця. Так вже склалося, що четвертий рік поспіль на головній вулиці каштани квітнуть двічі на рік, ось і тепер вони випустили цвіт, хоч все листя вже скинули.
Мандруємо далі головною вулицею міста. Це в той же час міжнародна траса М- 19 з іще австрійською бруківкою, яку влада хотіла замінити на асфальт, але люди відвоювали свою історію. Правда, тієї історичної бруківки мало залишилося і дорога бажає кращого догляду, вона вся у вибоїнах, авто рухаються по ній дуже повільно. Ну і що? Зате це наша, рідне, давнє, любиме. А любиме не буває поганим.
Справа перед будівлею райради красується недавно встановлений пам’ятник землякам-захисникам України, які загинули за рідну землю на війні з москалями. Ще далі, зліва у колонах та давній архітектурі мліє собі костел Петра і Павла(поч.. 20 ст.). А поруч розташована ще одна визначна пам’ятка міста – скульптура Петра і Павла з ключами від раю і мечем.
В межу з костелом розташована площа й парк Князя Василька з бронзовою скульптурою його(встановлено 5 липня 1997 року під час святкування 900-ліття міста; автори — скульптор П. Кулик; архітектори В. Блюсюк та І. Хотієнко). На постаменті з правого боку, у підніжжі, викарбувана цитата князя, яку взято з літопису: «…або славу собі найду, або голову положу за землю Руську. Іншої думки у мене в серці не було…»
Поряд донизу справа підпис обеліска: «Князь Василько, син Ростислава Володимировича, правнук Ярослава Мудрого. Князював у Теребовлі в 1092 – 1124р.р.» З боків постаменту стрункі сині ялини вершками звернені до небес, а позаду невеличка березова дібровка стоїть собі в осінніх шатах та закликає в тінь. Теребовлянці називають своє місто не інакше, як лише – княже місто. До речі, на цій площі традиційно кожного року проводиться «Різдвяна феєрія».
Закінчуємо коло мандрів містом по вулиці 22 Січня через міст, який і досі кличуть «дерев’яний, бо ще до кінця 70-х років минулого століття він таким і був, потім через коротку вуличку Паркова і в Молодіжному парку. Цьому парку лише пів століття з гаком, але краса його незбагненна.
Тут є пам’ятник Героям Небесної Сотні(місцевого скульптора, заслуженого художника України і волонтера, Миколи Шевчука), добротно впорядкований дитячий майданчик, ще незакінчені вело доріжки, баскетбольна площадка з штучним покриттям, алейки, викладені бруківкою, а ще… Ще тут живуть родини білок і маса птаства щебече в кронах кленів, беріз, дубів, ялин та верб. Тож не тільки люди славлять своє місто, а й кожна жива істота.
Мій сяє рідний край дзвінкою тишиною,
Здіймається над містом Замкова гора,
Гнізною листя жовте лине за водою,
Прийшла красуня Осінь, вже її пора!
Віктор АВЕРКІЄВ
Фото: Віктор Аверкієв та Михайло Баран
