Терноград оперативно. достовірно. цікаво Про трагічний інцидент у Лисичанську, до якого причетний колишній депутат Тернопільської обласної ради Павло Федик, котрий свого часу перебував в УНСО, а потім належав до «регіоналів», повідомляли як вітчизняні ЗМІ, так і інформаційні ресурси сепаратистів.
Біля Лисичанська.
31 жовтня 2015 року під час бійки між 52-річним Павлом Федиком та 39-річним мешканцем Краматорська Михайлом Гапєєнком останній ненароком отримав вогнепальне поранення з власної зброї.
Через кілька годин травмований помер у лікарні, а місцеві правоохоронці запідозрили у вбивстві тернополянина. Вісім місяців його утримували в СІЗО, врешті міру запобіжного заходу змінили на домашній арешт.
Нині справа у суді, Павло Федик сподівається на виправдальний вирок, бо переконаний, що не вбивав чоловіка. Про подробиці інциденту він розповів у інтерв’ю “НОВІЙ…»
— Із початком АТО ви їздили на Луганщину, зокрема, до Лисичанська. Якою була мета вашого перебування там?
— У 2014-ому я ніс службу в добровольчому батальйоні патрульної поліції «Луганськ-1» у Луганській області, також їздив туди як волонтер. У жовтні 2015-го як депутат Тернопільської обласної ради поїхав у відрядження до Лисичанська. На поїздку мав підписане розпорядження голови обласної ради. Необхідно було допомогти батальйону «Тернопіль».
Тернопільських бійців кілька разів перекидали з однієї бази на іншу, а це надзвичайно важко як фізично, так і емоційно. У Лисичанську я зустрівся з комбатом та його заступником, побачив, як живуть наші хлопці: холодне приміщення, незручний побут, польова кухня, загрозливе місце розташування з точки зору безпеки. Мені вдалося зустрітись із керівниками обласної та міської міліції, місцевої влади для прискорення подачі тепла на базу батальйону, домовитися про приготування їжі для наших правоохоронців у місцевому ліцеї.
— За яких обставин і чому виник збройний інцидент?
— Останнього жовтневого дня я мав зустрітися в Лисичанську з тодішнім керівником Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Георгієм Тукою. Ночував у товариша в селі Біла Гора, вранці попрямував до Лисичанська. Дорогою побачив незнайомця і ледь не зомлів: з-під куртки у нього стирчало дуло автомата АК-74. Виявилося, що він погано знає дорогу до міста. Поки йшли — спілкувались. Я розмовляв з ним російською, він сприйняв мене за «своєго», зізнався, що служив у комендантському взводі (незаконне збройне формування Лисичанська) і має якесь завдання у місті. «У тєбя нєт аружія?» — здивувався він. Запропонував мені гранату і набої…
Вочевидь, я видав себе, бо намагався по телефону пояснити міліції, щоб зустріли нас… Із погрозою Гапєєнко потягнувся до зброї. Почалася бійка… «Навіщо тобі воювати? Здайся!» — утримуючи його, вже українською переконував я. Він виривався, бійка була жорстокою. Шансів у мене майже не було. Гапєєнко вистрілив по мені, куля пройшла біля ноги. Коли я спробував вирвати у нього зброю, відбувся постріл… Куля прошила йому голову…
Про інцидент я повідомив начальникові лисичанської міліції, викликав швидку допомогу. Я не тікав, нічого не приховував, бо не вбивав його і не мав наміру цього робити. Так сталося… На жаль, через кілька годин той чоловік помер у лікарні. У мене були гематоми, зламана рука, погризений палець. Якби під час бійки я не опинився зверху і не мав на спині величезного наплічника, а спереду сумки від ноутбука, котрі захистили мене і додали ваги, то мертвим був би я.
— Хто був той чоловік?
— Як я згодом дізнався, це 39-річний мешканець Краматорська Михайло Гапєєнко — колишній прапорщик, у 2006-ому воював у Югославії, займався важкою атлетикою. У матеріалах кримінальної справи він — аполітичний чоловік, ледь не герой країни, однак з особистої сторінки в соцмережі видно його позицію: поширював матеріали із сепаратистських ресурсів, співчував їхнім загиблим, водночас погрожував розправою: «Бендеры и фашисты! Ждите! И мы вас гнать будем, как скотов по площади. Вы просто захлебнетесь в нашей крови! ДНР и ЛНР не сломать! За нами правда!» Зрештою, ще будучи при пам’яті, на місці інциденту Гапєєнко підтвердив міліціонерам, що належав до комендантського взводу ім. Мозгового.
— Які загалом настрої у Лисичанську? Чи багато там проросійськи налаштованих?
Павло Федик у СІЗО
— Мешканці Донбасу були налякані подіями на Майдані, не сприйняли Революції Гідності. Першим проти України в Лисичанську піднявся криміналітет, у якого несподівано виявилась автоматична зброя. Згодом в так званих «ополченців» з’явились ідеологічні керівники, долучалися до їх формувань і деякі правоохоронці.
Я спілкувався з «ополченцями» в ув’язненні, проте жоден із них не міг пояснити, у чому полягає ідея так званої Новоросії чи «русского міра». На основі російської пропаганди та маніпуляцій місцевих «еліт» у них сформувався псевдопатріотичний донбаський настрій. Особливість Лисичанська у тому, що в місті були бої та втрати серед мирних людей, тому значна частина містян неприхильно ставиться як до захисників, так і до «визволителів». Нині фронт проходить за 30 км від Лисичанська.
— Що саме вам інкримінує слідство?
— Підозру в умисному вбивстві (ч.1 ст. 115 КК України), однак я доводжу в суді, що максимум, що можна мені інкримінувати, це перевищення самооборони. Тривалий час слідство підозрювало, що то була моя зброя, хоча потерпілий підтвердив протилежне, але цього чомусь не брали до уваги. Ніхто не хотів розслідувати, звідки у Гапєєнка була зброя. У 2014 році я «псував кров» тамтешній прокуратурі, яка прикривала контрабанду антрациту, інші злочини, вказував міліції на її бездіяльність, писав депутатські звернення до місцевих органів влади. Багатьом це не подобалося, можливо, тому місцеві «регіонали» мені помстилися…
— Після інциденту ЗМІ писали, що трагедія сталася через вашу «самодіяльність» у затриманні сепаратиста…
— На мене вилили багато бруду. Реакція ЗМІ взагалі шокувала. У суді нині моя позовна заява до телеканалу «Інтер», який неправдиво «висвітлив» події, пов’язані зі мною. Коли я зламав ногу під час прогулянки в ізоляторі тимчасового утримання, «опозиційний» телеканал миттю повідомив про це і нагадав, що тернопільський депутат застрелив мешканця Краматорська. Чим трактування «Інтеру» відрізняється від новин сепаратистських ресурсів про те, що «украінскій каратєль растрєлял мірного житєля Лісічанска»?
— Ви довели, що цей «мірний жітєль» — сепаратист?
— Я затримав Гапєєнка не тому, що він мав інші погляди, а тому, що погрожував зброєю і прямував до мирного міста. Нині спілкуюся з мешканцями Лисичанська, які не приховують, що мають різні погляди на ситуацію в країні, але ж нікого не переслідую. При радикальному підході можна було б частину Лисичанська посадити в тюрму, але ми не маємо права так робити. Можемо переслідувати лише за порушення закону. А якщо хтось говорить, що йому не подобається Україна, то це не означає, що він закликає до повалення конституційного ладу. Чим українська критика Порошенка чи Гройсмана відрізняється від донецької? Принципово нічим. Інша справа, коли хтось чинить беззаконня, бере участь в антидержавних збройних формуваннях — за таке треба відповідати. Українцям потрібно порозумітися і примиритися. Легко бути патріотом у Тернополі, говорити про війну, коли по тобі не стріляють «гради». Зовсім по-іншому все діється на Донбасі.
— Як відбуваються судові засідання по вашій справі?
Після бійки Павлові довелося довго лікуватися
— Мене хотіли надовго кинути за грати, але зрозуміли, що я відстоюватиму правду до кінця. Судді були шоковані, що я не хочу сідати до в’язниці, адже у тамтешніх мешканців побутує позиція: «Што за пацан, каторий нє сідєл?» Вивчивши в тюрмі Кримінально-процесуальний кодекс, я ефективно захищаюся. Суд був змушений випустити мене з-під варти. Двічі змінювались судді, тричі — прокурори, чотири рази — захисники…
— Маєте приватного адвоката?
— У мене нема таких коштів, щоб оплачувати послуги приватного захисника, тому погодився на державного, який справді підтримує мене. Наразі ще не допитали усіх свідків, адже приходять давати покази різні люди — від патріотів до «ополченців». Сподіваюся на оправдальний вирок. Не хочу виглядати героєм, бо так чи інакше мої дії призвели до смерті людини, хоч я зовсім не мав такого наміру. Було б добре, якби він залишився живим і давав покази. Тепер міркую, що треба було його споїти десь у кафешці, а потім віддати міліції.
— Хто з Тернопільщини вас підтримує?
— Вдячний, що мої найрідніші та троє друзів не покинули у непростий час, підтримують морально і матеріально. Відгукнувся на лист моєї матері лише народний депутат від Тернопільщини Михайло Головко, який написав депутатське звернення до Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України і мене відвідав її представник. Нині я під домашнім арештом і не маю права покинути Луганщину, мешкаю у знайомих. Не гайную часу, намагаюся допомогти лисичанській громаді: створюємо громадську організацію, підтримую різні їхні ініціативи, допомагаю з написання грантових проектів, відвідую засідання міської ради. Лисичанськ став ще одним рідним для мене містом!
Джерело: НОВА Тернопільська газета